Свєта на ту дівчину схожа не була, але дивилася на нього тим-таки поглядом, і це теж його розчулювало. Зрештою, вони зустрічались у сутінках, коли всі вади зовнішності обраниці і пропадали, й він щиро милувався і на її красу.
А найбільше, що його захоплювало: відчуття волі. Дивувався, що не має на собі уніформи, а лежачи на канапі, не треба остерігатися, що тебе застукають у такій позі; міг спати скільки хотів і читати; зрештою, й іти, куди очі дивляться. Там, у цьому золотому світі, блукають закохані: стрункі парубки й дівчата з чудовими, сяючими ногами; там, у цьому золотому світі, намагається приховати старіння розфарбована осінь; по-домонтарському гребуться кури, яким байдуже до пічних секретів світу, одна з них настромила на бічного кігтика листка і ходить, легковажно помахуючи ним; на березі лежать білі, як сніг, качки, а так само білий котяра присів на річковому камені, ніби хотів розгадати вічні секрети світу, а може, просто виглядав дурної риби, яка сама до нього припливе.
Вечорами, коли не був зі Свєтою, виходив у місто. Біля кінотеатрів і на Михайлівській товклася молодь, хихотливі дівчата й лахматі, трохи нечупарні у своїх джинсах та кросовках парубки. Вони поблимували з-під навислих кучугур волосся, і їхні куртки противно шаруділи; дівчата - в штанях і здебільшого простоволосі, вони дивилися на нього, як на чужоземця, а йому дивно ставало, що зовсім недавно блукав тут ледве не щодня.
Майже не бачив знайомих лиць, натомість приходили обличчя ізвідти, з півночі; невже так швидко іде час, думав він, що за ці два роки все ніби й справді одмінилось? А коли уздрів одну з ровесниць, одну з тих, з ким кружляв на головній вулиці, на його обличчя поклалася всмішка - ровесниця несла перед собою величезного живота. Вони зустрілися поглядами й жінка ніяково відвела очі, а йому невідь од чого посмутніло на серці - щось таке дивне відчув: напівспогад, далека мелодія з магнітофона - уперше за весь час відчув власну дорослість; зрештою, йому не було вже на вулицях так цікаво, як раніше.
Спускавсь униз, на свою околицю, незмінно натикався біля п’ятого номера на Ромку, і той люб’язно запрошував його зіграти партійку. «Хай йому чорт!» - думав він і сходив на ґанок із рипучих дощок, заходив у барліг-кімнату, де кисло пахло і де ледве блимала під стелею кволенька електрична лампочка.
Якось він лежав на канапі й безмовно дивився на стелю, біля нього на стільці сиділа мати й оповідала вуличні новини. Зайшов і батько, мати щось згадала незроблене й побігла, а батько вмостився на її стільця. Сидів і мовчав, ніби в дрімки запав - втомлений постарілий. Мати стала на порозі, а Юрко в цей час дивився на голу, привішену до довгої дротини лампочку. Мати знову щось почала оповідати, а швець сидів мовчуном і дивився собі під ноги. Потім скинув очі на сина - були вони помережані червоними жилочками.
- Може б, ти того, - обірвав материну мову, - і роботу вже почав би собі шукати?
Мати заперечила, хай ще трохи відпочине, онде люди у відпустку йдуть щороку, а він за два роки не відпочивав. Юрко зупинив погляда на цвяху, на якому сиділа муха й чистила крильця. Глина біля цвяха обсипалася й руділа плямка. Швець знову зирнув на сина помережаними червоними артерійками очима:
- А по-моєму, вже пора.
- Що? - спитав Юрко.
- Пора вже роботу шукати, - сказав батько.
- Звісно, - мовив Юрко, сідаючи на канапі й струшуючи із себе напівсонне оціпеніння. - Завтра й піду…
7
Вийшов сьогодні з дому пізніше тому, що був вільний: мав їхати. Треба було оформити в бухгалтерії документи, дістати відповідні інструкції, купити квитка, зібратись у дорогу день від’їзду - перший день відрядження.
Він завітав у лабораторію і застав тут тільки начальницю.
- Галя не вийшла? - спитав.