- У Галі знову захворіла дитина, - відповіла начальниця. - До речі, вона хоче роботу покинути: дуже хворовите в неї мале.
Знав, що це значить, і мав би зрадіти - випадала нагода піти з учнів і стати повноцінним лаборантом.
- Тобі на цій роботі буде сподобніше вчитися, - сказала начальниця, адже про його плани відала.
Вони вийшли з лабораторії. Знову заморосило, тож ледве не побігли по заболоченому заводському дворі до адміністративного корпуса.
- Ця погода мене душить, - сказала начальниця і змушена була зупинитися, коли вони вскочили в приміщення.
Зирнув на неї: добре старе обличчя, бліде, з темними колами під очима - жінка стояла, розтуливши рота і з присвистом дихала. Він ніяково тупцював поруч, позираючи в розчинені двері - повітря й небо були сірі, а через двір з гуркотом їхав трактор, немилосердно чавлячи калюжі й розкидаючи чорне, масне багно.
- Вступиш до інституту, - сказала начальниця, все ще дихавично вбираючи в себе повітря, - то й мене заміниш.
- Що ви таке сумне говорите? - спробував усміхнутись Юрко.
- А те, що є. Тому й у відрядження тебе посилаємо, хоч і замолодий ти ще. Звикай помаленьку…
- Мені з вами працювати добре, - сказав він, бо хотів хоч якось поспівчувати цій змореній і хворій жінці.
- Ходімо, - сказала вона, і вони подалися під сірі бетонні, заболочені сходи.
На другому поверсі був довгий коридор з безліччю дверей, вифарбуваних у брунатне, і йому на мить здалося, що це той самий поїзд, про який весь час сьогодні думає. В одному з купе - бухгалтерія, в другому - інженер, в третьому - завкадрами, в четвертому - директор, у п’ятому - плановий відділ. Під ногами легенько похитується підлога, тахкотять об стальні рейки колеса - тах-тах, тах-тах, - а за вікном сірі краєвиди з навкісними смугами дощів, що клюють голі дерева, і покриті калюжами поля. Одне поле зеленіє, друге чорніє, а хати в глибині весни позагортались у сірі хустки присмерку.
- Ми з Вірою Миколаївною віримо, - сказав директор, - що ти впораєшся із завданням. Заводу це потрібно як повітря. Будь настирливий і не злізай їм із шиї…
Слухав усе, що промовляв директоровий голос, уважно: хотів запам’ятати. Розумів, що ця поїздка для нього багато значить, що це, зрештою, справа Віри Миколаївни, яка відчуває до нього довіру і хоче мати собі в лабораторії заміну. Дивився директорові в рота і таки не пропустив ані слова.
«Ну от, - думав він, перестрибуючи калюжі заводського двору й добираючись до прохідної, - справи мої не такі вже й погані». Брат приведе жінку до них і поселиться у меншій кімнатці, він же сам житиме якийсь час з батьками, одружуватися зараз передчасно, хоч Свєта про це вже кілька разів натякала. Але в неї з матір’ю й справді надто мацюпа кімнатка («Собача буда», - визначила його мати) і йти туди третім таки не варто, а наймати кімнату з його зарплатнею поки що годі - мати тут має цілковиту рацію. З тим дурисвітом, Ромкою, він розрахується найближчим часом - це добре, що той на нього натискає, принаймні буде спонука швидше звалити цей тягар із пліч. Потому обходитиме його десятою дорогою, як обходять інші хлопці околиці. Можна було б ті гроші позичити, хоч би й у Стаха, той заробляє добре й хвалився книжкою в ощадкасі, але для цього треба було б Стахові все розказати й вислухати, який він, Стах, розумний, а який Юрко дурний. Цього ж йому хотілося найменше, ліпше вже витерпіти зойки й стогони матері - хай обсипле прокльонами всіх злодіїв та дурисвітів.
Від цих думок у Юрка просвітліло, і він майже веселий ускочив у тролейбуса, який повіз його до вокзалу. На сьогодні в нього справ лишалося небагато: довідатися про квитка на поїзд - їхня станція надто мала, отож не знав, чи брати треба зазделегідь чи по приході поїзда. У Віри Миколаївни розпитувати він посоромився - вправиться якось і сам. Потому завітає ще до Свєти, в неї сьогодні відгул, а потім поспить і збереться. Можна буде рушити через Просиновську, щоб не проходити зайвий раз повз п’ятий номер: зустрічі з Ромкою останнім часом його гнітили…
Стояв у тролейбусі біля якоїсь дівчини й тільки зараз її помітив: ніжний тонкий профіль, тоненька рука - вони цікаво одне з одним ззирнулися. Десь зустрічав уже цю дівчину, але роздумувати було ніколи - під’їжджали до вокзалу. Він зіскочив з тролейбуса і раптом згадав: це ж та сама дівчина, яка вразила колись його, як ще повернувся з армії.
Зайшов на вокзал і вдихнув застояного вокзального повітря - всі вокзали пахнуть однаково. На лавках сиділи люди: сонні, зморені, біля кас вилаштувалися черги. Він став до довідкової каси - звісна річ, поїзд, на який збирався сісти, був прохідний. Треба прийти за кілька годин; ні, зараз наплив невеликий. З полегшенням покинув приміщення і вже тут, на привокзальному майдані, йому знову стало незатишно й самотньо. Дощ, правда, перестав, але над головою висіла сіра площина неба. Йому раптом подумалось: як добре не мати турбот. У такі дні, коли мокро в черевиках, коли на тобі набубнявілий плащ і волога їсть плечі, коли в тебе є півдня вільного часу, яка то розкіш сидіти в теплій квартирі, вмикнути транзистора й віддатися музиці, що бадьорить і викликає тиху радість. Тоді можна думати тільки про приємне, відчути віщу красу спокою, тоді легко знайти приємне і в негоді, а серце в грудях звеселіє, бо піддається музиці, яка сочиться з транзистора, тоді можна побажати, щоб продовжився той настрій, а мить оця спинилась. Перед очима буде вікно, і погляд тонутиме в мережі гілля, вже налитого соком, - адже воно тільки й чекає ясної зміни, щоби небо очистилося й повищало, щоб воно розчахнуло брами, розвіявши хмари, і хай у ті брами потече голубе й золоте, голубе й червоне, воскресивши світлі барви землі. Він теж, як ці самі дерева, він теж налитий соком і повен чекання, а всі прикрості й негоди - це щось незначне й перехідне. І йому раптом уперше за сьогодні стало радісно, що покине ці вулиці й вузький світець, в якому живе, що той поїзд, який йому цілий день мариться, - це тільки маленька втеча і спроба знайти собі свято, що всі в тому поїзді тільки й сіли в нього, щоб утекти з будня, який їсть і з’їдає, який ніби це сіре небо, або ж мокрий плащ, котрий чавить на плечі. «Мені б чогось такого, подумав він, дивлячись, як у кінці вулиці з’явився тролейбус, - що б мене піднесло, мені б такої дівчини, яка двічі вже зустрілася за ці півроку, мені б…