- Розкажи.
Вона промовчала. Дивилася на забризкане краплями вікно.
- Через тебе ці суперечки й були, - сказала смутно. - Але я не хочу про те говорити…
- Коли через мене, то сказати мусиш.
Вона опустила голову і з її очей на початий светр, який плела для нього, капнуло по сльозі. Він зчудувався.
- Щось має проти мене? - спитав. Дівчина крутнула головою.
Юрко поклав їй на плече руку й погладив. З кутка попереджувально загарчав Локша. Відсмикнув руку й роздратовано зирнув у куток.
- То я слухаю, - сказав.
- Не примушуй мене це говорити, - прошепотіла Свєта, і сльози знову викотилися їй із очей.
- Але коли стосується мене, мушу знати.
Вона мовчала. Мнула в’язання й не дивилася на нього.
- В мене мало часу, Свєт, - сказав він. - І досі ми, здається, були щирі поміж себе.
Хитнула головою. Юрко взяв її руку в свою. Знову погрозливо загарчав песик.
- По-моєму, не вчинив нічого тобі прикрого, не ображав і твою матір.
Вона хитнула. Локша в кутку гарчав.
- То що сталося?
Дівчина заплакала навзрид.
- Не хочу тобі цього казати… Не примушуй мене…
- Кажи швидше. А то прийде твоя мати - ніякої копченої мойви в магазині нема.
- Не прийде, - мовила Свєта. - Навмисне нас залишила…
- Дивно, - всміхнувся Юрко. - А я вважав, що мудро спровадив її.
- Вона каже…
- Що ж вона каже?
- Тяжко мені це повторювати.
Знову замовкла, тільки схлипувала Він тримав її руку, а песик у кутку гарчав.
- Не тягни!
- Вона каже… Ну, що я довго чекала тебе… Що навіть на танці не ходила..
- І даремно, - мовив він. - Я від тебе цього не вимагав… Ну, і не ходила, так що?
- Вона каже… Що вже півроку минуло… А ти…
- А я?
- Це не мої слова, - зирнула нарешті на нього. - Я тобі цього зроду-віку не сказала б…
- Звісно, - мовив Юрко. - Переказуєш слова материні. То що вона каже?
- Каже… Ну, що ходиш, ходиш… Не можу я… Язик не повертається… Даремно ти завів цю балачку.
- Що не женюся на тобі? - спитав навпрямки.
Хитнула швидко головою, і сльози знову покотилися з очей.
- По-моєму, я тобі все роз’яснив, - мовив він, виструнчуючись на стільці. - Мій старший брат жениться, бо в нього буде дитина. Старі віддають йому маленьку кімнатку, а я з ними поселюся в більшій. Де б ми помістилися?
- А я хіба не знаю? Але вона каже, що в нас… є кімната…
- Оця? З твоєю матір’ю і псом, який не дозволяє мені тебе обійняти? Тут же ніде зайвого ліжка поставити…
- Вона каже… ні, не можу я…
- Ми з тобою ще молоді, - мовив він. - Надто молоді…
- І я це мамі казала… Хіба не знаю?
- Мені обіцяють ліпшу роботу… Окрім того, я вже казав: улітку хочу вступати до інституту. На вечірній.
- Все це я знаю. Але вона каже… коли б серйозно до мене ставився…
- А я несерйозно до тебе ставлюся?
- Та Бог з тобою, Юрчику… Хіба ж це мої слова?.. Просто відбулася між нами така розмова… А буде так, як вирішиш.
Він замовк. Прибрав руку, й песик у кутку перестав гарчати. Дивився у вікно й бачив краплі, які тремтіли під вітром. Смуток відчув, тихий і покірливий, - чи добре вчинив, що примусив її повести цю розмову? Чи не ліпше було б їм і справді просто й по-приятельському погомоніти, адже перед дорогою він? Ще буде в них час вирішити свої проблеми, багато доброго й спокійного часу!
- На квартиру в мене поки що надій ніяких. А в тебе на роботі?
- Так само, - сказала Свєта - Тому вона й каже…
- Що ж вона каже іще? - трохи роздратовано спитав.
- Краще, ніж є, все одно у найближчому часі не буде… Але це не мої слова.
- Хочу твердіше стати на ноги, - мовив він. - Дістати ліпшу роботу і вступити до інституту. Спершу вчитися важко, а сім’я й дитина…
- Дитину не обов’язково зразу заводити, - прошепотіла, вже не посилаючись на матір Свєта.
Скинув на неї очима, але сиділа перед ним покірна, засоромлена і трохи жалюгідна - гаряча хвиля хлюпнула йому в груди.
- Треба мені хоч якось у житті встановитися, - пробурмотів. - Поговоримо про це, коли повернуся, гаразд?
Хитнула головою і втерла очі - якось по-дитячому, затиллям долоні.
- Тому я й не хотіла сьогодні про це говорити, - мовила і шморкнула носом, як дитина після плачу.
10
Вони зупинились у сінях, він у мокрому плащі й капелюсі, а вона в домашньому халаті, який робив її опрощеною, але й беззахисною. «Хочу думати про неї гарно», - мигнуло в голові, і він притяг її до себе: принаймні тут їм ніякий песик не перешкодить, її руки лягли йому на плечі й зімкнулися на потилиці. Віддих став уривчастий і схвильований, а вуста спрагло зустрілись.