- Все ти знаєш, - буркнув Юрко.
- Знаю, бо ти дурний. Таких він і обкручує. Признайся: влип?
- Нічого я не влип, - сказав Юрко й зирнув на годинника: проспав добрі дві години.
- Ліпше б признався, - сказала мати.
- Нема чого признаватися, - вибухнув Юрко. - Він мене попросив цигарки йому в місті купити…
- А в нашому магазині нема цигарок?
- Він курить «Казбек». В нашому магазині «Казбеку» нема.
- А чого тебе просив? - тоном прокурора спитала мати. - Не було в кого попросити?
- Ми на дорозі перестрілися. Коли на роботу йшов…
- Не брешеш? - спитала, пильно на нього дивлячись.
- Чого мені брехати?
- А того, що він міг би сам по ті цигарки піти: це швидше було б.
- Казав, що погано себе почуває.
- А чого до нього в хату заходив?
- Гроші взяти.
Мати, здається, повірила. Ще мала сумніви, але він цього разу викрутився. Справа з боргом ускладнювалася. Вже не зможе сказати, що зарплатню в нього вкрали в тролейбусі: надто підозріло було б. Умивався після сну й гарячково міркував. Більше десятки із зарплатні не викрутить, мати звикла рахувати кожну копійку. Доведеться позичати. Може, у Стаха, а може, у Віри Миколаївни: ця історія не повинна випливати. Розрахується із тим шахраєм, як назвала його мати, і справді обходитиме його десятою дорогою. Тобто йтиме у місто так, щоб не минати п’ятого номера, слава Богу, виходів у місто було аж три. Коли б признався матері, вона гроші покрити борг дала б. Але потому їла б його поїдом ті гроші йому б горлянкою вилізли.
- Поїзд коли? - спитала мати.
- О дев’ятій, - сказав утираючись. - Але треба прийти години за дві, щоб квитка взяти - прохідний.
- А не міг не їхати?
- У мене й документи виписано. І гроші на відрядження одержав.
- Скільки?
- По два п’ятдесят на день, за дорогу й на готель по карбованцю.
- Цього тобі вистачить. Чарки не пий і в компанії не ув’язуйся.
- Які там компанії, коли нікого не знатиму.
- Такі бувають аферисти!.. Побачить, що ти молоде, дурне, то й вициганить грошики.
Він розсміявся.
- А ти кудись із Житомира виїжджала?
- Бо нема чого, - відказала. - Мені добре і вдома.
Тоді він почав розказувати їй, для чого потрібне йому це відрядження. Коли його щасливо відбуде, адже їде від заводу штовхачем, то його, напевне, переведуть у лаборанти, а коли вступить до інституту… Оповідав те, що повідомила сьогодні Віра Миколаївна й бачив, як розпогоджується материне лице. Вона вже бряжчала тарілками, виймала виделку й нарізала хліб. Страва була тепла, бо стояла весь час на гарячій плиті.
- Маєш шануватися, - сказала зрештою. - Так же мені хочеться, щоб життя у тебе склалося ліпше, як у Віктора.
- А чим у Віктора воно склалося погано?
- А тим, що жениться на кугутці, яка ламаного гроша за душею не має. Ходив до Свєтки?
- Заходив.
- Плетуть вони на тебе із тою старою пащекухою сіточку. Ой плетуть!..
- Свєта мене чекала два роки.
- Подумаєш, - зневажливо обізвалася мати. - Чекала, бо ніхто інший не підвернувся.
Він поклав виделку.
- Хочеш зіпсувати мені апетит?
- Не хочу, щоб ти їхав, - зітхнула скрушно мати. - Серце в мене не на місці, коли подумаю про цю поїздку.
Він повернувся до неї й побачив її печальне лице. Не розумів того смутку, але і йому невідь-чого шкребнуло по душі.
13
Вийшов надвір у просушеній одежі й черевиках і довго озирався, поки було видно на вступі до хвіртки утлу материну постать. Дув сильний вогкий вітер і по небі важко котилися пелехаті хмари. Калюжки нервово мерехтіли, а на більшій - стеклося тут озерце - вітер гнав невеличкі вали. Вони накочувалися на жорству дороги і з плюскотом розбивалися. Юрко тягнув важкого портфеля і єдине, чого бажав, не зустрітися з Ромкою, не від сьогодні боявся з ним здибуватись. Але доля його і цього разу не помилувала: барилькувата Ромчина постать таки стовбичила на вступі до п’ятого номера. Юрко хотів уже звернути до парканів і крадьки податися до Купальної (чого його знову потягло цією дорогою?), але до нього вже повернулася червона парсуна й дивилась, як вовк на ягня. Отож відчув себе ягням і покірливо подибцяв на зустріч із Ромкою, хоч усе в ньому сціпилось і напружилося.
- Ти це куди? - спитав той, не виймаючи з рота цигарки, його тлусті гемби розсунулися.
- По ділу, - сказав Юрко.
- Може, в партійку зіграємо, бо така погода?..
- Ніколи мені.
- Все тобі ніколи, - змружив очі Ромка. - Подивитися - ніби оминаєш мене.
- Чого оминаю! - сказав Юрко. - По-моєму, сьогодні вдруге зустрічаємося.