- У мене теж, тьотю, - строго сказала Людка й подивилася на співрозмовницю впритул.
- А я що кажу? - злякалася Сіроводиха. - В тебе, милоданочко, теж, хе-хе!
- Знаю… - сказала ряба Надька, але застогнала - тяжко їй було, ой тяжко безмовній! Так тяжко, що на очі аж сльози вибились. А хотіла вона сказати, що Людка каже правду, бо Рудий надто помітна персона, щоб пропустити, коли йде по вулиці; та й чуб у нього палає так, що хоч-не-хоч, а увагу на нього звернеш. За ним легко стежити, хотіла сказати ряба Надька, і вона не раз скеровувала в його бік підзорну трубу. Але от що дивно, подумки виснувала ряба Надька, нічого за ним не устежила, а руденькі дітки десь та й узялись…
- Не знаю, як ви, а я в нечисту силу не вірю, - категорично сказала Людка. - Може, вона колись і була, ота нечиста сила, але не тепер. Тепер є нечисті люди, а не нечиста сила.
- Нечисті є, ох нечисті, скільки їх є нечистих! - відгукнулася Сіроводиха.
- Ну от, ви сказали нечисті, тьоть, - вкрадливо й загадково сказала Людка. - А що воно таке нечисті, га?
Сіроводиха скинула очима й ніби перелякалася: нечисті - це нечисті, хотіла сказати вона, - а хіба цього мало? Хіба мало, коли є на світі люди, які тільки й заслуговують, щоб плюнути на них? Але на вустах у Людки цвіла саркастична посмішка; здається, вона щось знає таємниче, на щось натякає, до чогось веде, щось тримає на умі.
- Хо-хо-хо-хе! - засміялася Сіроводиха. - Хе-хе!
- Знаю… Ой! - ряба Надька схопилася за щоку. Вона, будучи при здоров’ї, змогла б вичерпно відповісти на Людчинє запитання, бо прожила на світі більше від обох, а бачила тих нечистих!.. Вона б розказала, що ось уже сорок років веде завзяту війну з такими нечистими, бо вона не з таких, що терплять; вона не з таких, кому можна покласти пальця в рота… Нечисті - це всі ті, з ким вела вона словесні баталії, а не було, здається, жодного сусіда, з ким би вона тих баталій не вела… Ні, все-таки те, що оповідає Людка, невміру цікаве: і справді, як це вийшло: не ходив Рудий до тих чотирьох, а руденькі діточки пищать? Як це так: жодна з тих чотирьох не промовилася про те, де тих діточок узяли, - хіба ж таке можливо? Вона, ряба Надька, теж не в тім’я бита, і не самій Людці прийшла до голови така самоочевидь. Вона, ряба Надька (їй-богу, присій-богу!), ще раніше засікла це в умі, а її знаменита труба не від сьогодні повернута в бік отих чотирьох. Але ті четверо жили тихо й спокійно; мали досить клопоту зі своїми руденькими: моталися по дворах, вивішували сушитися пелюшки, повзунчики, сорочечки і штанці, а коли котра везла своє добро у візочку, минала рябу Надьку, задерши кирпу, і, хоч і зупинялася на лагідні оклики рябої, але в розмову з нею не входила, тобто зовсім не хотіла говорити про те, що рябу Надьку цікавило. А коли одного разу найсолодшим і найніжнішим голосом вона запитала (в Зінки), хто ж батечко такого мацюпенького, такого золотенького, такого симпатюлечка, то Зінка блимнула на неї так, ніби вона, ряба Надька, вкрала в неї годинника. Лєнка Бутенкова взагалі не зупинилася з нею побалакати, звістивши, що їй страшенно ніколи, а з чортицею Мілкою вона давно не знається, бо то така вирва, що й провізорка супроти неї янгол. Броня ж одрізала рябій, що її золотеньке, симпатюлечке й так далі того ж походження, що її, рябої Надьки, Галя. «А щоб ти скисла зі своїм дурним вилупком», - сказала тоді подумки доброзичлива Надька, бо Броня надто вже гордо повезла свого візочка. Відтоді Броня перейшла в коло неприятелів рябої Надьки.
Все це миттю пронеслося в голові цієї високодостойної мотрони, умістившись у паузу, яку багатозначно витримувала Людка перш ніж сповістити співрозмовницям, до чого вона додумалася і що здається їй безсумнівним. Але Людка не бажала так відразу викладати свої карти, отож заговорила про інше, не менш цікаве, що знову-таки стосувалося загадкового Рудька.
- А ота друга, що з ним живе, думаєте хто?
- Ота її племінниця? - спитала Сіроводиха.
- Еге-еге, племінниця! Ви дивилися їй у паспорта? По-моєму, це вони так кажуть, а насправді це ніяка не племінниця.
- А хто ж вона така!? - вигукнула ряба Надька і аж заскімліла - нелегко дався їй цей вигук, що вирвався з неї таки мимоволі.
- Я тоже не дивилася в її паспорта, - сказала Людка, - але певна, тут щось не так…
- А хто ж вона така? - вигукнула тоненько й Сіроводиха.
- Він живе з нею! - категорично відказала Людка. - 3 жінкою своєю не живе, а з цією «племінницею» от пожалуста. Така це племінниця, як я балерина…
Жінки позавмирали. Людка сиділа посередині, ряба Надька з правої руки, а Сіроводиха, чи б пак Сіромордиха, з лівої. Вони повернулися до Людки, аж роти порозтуляли: ряба Надька трошки, бо їй таки боліло, а в Сіроводихи й губа відпала. В цей час до колонки хтось підійшов, вони тільки край ока туди повели; еге ж, це із тих немилих їм; той Хтось підклав під ручку камінця, і вода тихенько подзюркотіла у відро; той Хтось стояв до них спиною (адже немилий їм був! Скажемо, що була то Марія, молода Смердиха), а вони тільки й спромоглися, що позатуляти роти, бо Людка вкинула їй до голови по такому їжачку, що вони й думати позабували, хто в цьому світі чистий і нечистий, та й чому. Жінки навіть ненавидіти почали Марію - хай би забиралася зі своїм відром, хай би ця колонка швидше надзюрчала повне відро - скільки разів дзвонили вони на водогін, щоб прислали майстра й полагодили, але звідтіля ні хуху, ні духу, ні водогінника - отож і дзюрчить вода як собі хоче, тихенько й лагідненько, і їм ще треба витримати добрих п’ять хвилин, доки Людка таки зможе оповісти: а звідки в неї така запаморочлива новина, адже той Рудий та й уся його родина достобіса потайні, а коли засвічують світло, у вікнах їхніх ані шпарини!