- Їм хоч корова, аби нова, - по-філософському сказала вона, очевидно, не виключаючи з-поміж чоловіків і свого, а по тому таки поцікавилася дочкою рябої Надьки. Ряба Надька подивилася на неї запитливо, але співбесідниця була нібито й справді наївно простодушна, і її запитання прозвучало просто так, без підступних і небезпечних колючок. Через це ряба Надька обережно поскаржилася дочці Трасицької на теперішніх дітей, убравши свою скаргу в канонічне: «Тепер такі діти!», - і дочка Трасицької відчула себе звільненою. Вона відразу ж проклала прямий місток між своєю далекоглядною фразою про корову і не менш далекоглядною фразою рябої Надьки, здобувшись, нарешті, на класичну зв’язку: «До чого це я питаю!» Після того вони забули про Йонту та його машину, а оскільки новина торкалася перш за все рябої Надьки, пропустили і Вальку, яка тягла сьогодні клунка більшого, ніж завжди.
10
Щоб принести в пелені ще одну (до великого числа інших на околиці) Лєну, Галька мала чекати у верболозах до вечора. Вона не мала на собі купального костюма, який дозволяє тут, біля річки, жінкам і дівчатам відверто піднімати пелену (згадаємо, як переходять вони на пляж через мілководдя), тож Галька не змогла зробити сюрприза своїй мамі відразу. Пух хоч і летів, але не настільки, щоб можна було нести ту пелену привселюдно, тим більше, їй треба було мати ніч для поради з матір’ю: її застукала дочка Трасицької і до вечора околиця знатиме все, що побачила вона, а трошки й такого, чого вона й не побачила Гальку цікавило, проте, інше, і вона найбільше про це й думала - чи не помітила дочка Трасицької, хто з нею був? Цікавитися цим у Гальки були підстави - все той же пух, а Галька за недовгий свій вік уже вивчила дію пуху на всілякі сакраментальні речі. Тож Галька сиділа у верболозах до самого вечора, гойдаючи в пелені свою Лєну і її не потривожила вже в той день жодна душа, якщо не зважати на величезного кота з бандитською мордою, який полював біля води на жаб. Цей кіт майже ігнорував Гальку, бо, зацапавши чергову жертву, з солодким роз’ятренням жер тих жаб на очах у Гальки, а коли вона шикала чи махала на нього рукою, він примружував велике бандитське око і, не випускаючи жаби з рота, гарчав. Галька пробувала кидати в нього паліччям і камінцями, але кіт так само ігнорував її, виказуючи це часом не в зовсім пристойний спосіб, відвертаючись од неї і відстовбурчуючи хвоста. Але завдяки цьому котові години, які вона мала просидіти у верболозах, протекли швидше, окрім того, їй треба було гоцькати свою Лєну, годувати і ніжно кутати її в пелену.
Вечір вона зустріла вмиротворено. Спершу, де гріха таїти, чекала, що Він повернеться - Він, який шмигнув у кущі, як кіт, людина в білих трусах з розрізиками по боках, якого не повинна була впізнавати дочка Трасицької і який мав лишитись у свідомості околиці таємничим Невідомим. Але він не повернувся, з’явився хіба цей кіт-жабожер, і Галька, вигойдуючи в пелені свою Лєну, все більше заспокоювалася - помалу забувала свого верболозного приятеля. А коли зайшов вечір, забула його зовсім, лишивши своїй Лєні таку саму долю, яку мала й сама, адже, скільки сягає пам’ять, вона теж не пам’ятала, щоб у їхньому домі був мужчина і щоб вона називала того нетіпаху батьком. Не було навіть ілюзорного його символу - аліментів, тож у Гальки були підстави заспокоїтися: вона навіть не розуміла до ладу іншого призначення цих трохи дивних істот.
Вечір настав тихий, помірний і теплий. Навіть пух перестав летіти, стомившись морочити людям цілий день голови. Лежав на верболозах, на траві, погойдувався на воді і звисав з електричних дротів, протягнених над верболозами до околиці. На заході червоно палало небо - завтра мав бути знову вітер, і в тому золотому полум’ї спалювалася висока лиса гора. Ішли стежкою пізні пляжники, дівчата одягались аж на греблі і їхні молоді, засмаглі тіла мирно червоніли в легких сутінках. Галька дивилася на них із верболозів, повна незбагненного, гіркого почуття. Вона сама любила пляж, ходити в купальнику було їй приємніше, ніж одягненою, вона виростала серед оголених тіл і не проти була, щоб її оглядали. Була-бо тонка і струнка, невимушена й весела, могла дванадцять годин бити м’яча, пливти викидаючи по-хлопчачому руки, могла вісім годин пролежати на розпеченому піску й камінні. Зараз, коли вигойдувала в пелені Лєну і чекала темряви, щоб дістатися додому, їй ставало трохи й сумно: це залишилося безповоротно в минулому, безповоротно зникло й ставало забутим, як забувалося обличчя її верболозного приятеля, - у ній пробуджувалася інша якість, далеко не пляжна, адже ті пляжні гулянки були по дорозі сюди, у верболози, а далі шлях її мав пролягати на вулицю й до каменя, на якому висиджували жінки, - мала увійти в те високопошанівне товариство, як рівноправний його складник. Отож уже горіла з нетерплячки, щоб швидше гас цей вечір, хотіла вже якнайшвидше дістатися додому - завтра вранці сяде на камінь поруч із матір’ю, її вже не проганятимуть, і так буде назавжди. Тоді вона заспокоїться остаточно і зможе зі зверхньою усмішкою зирнути на той пляж, де все ще валяються розморені тіла і де по дванадцять годин на день юні й дурні створіння ганяють і б’ють м’яча.