11
Наступного дня Йонта привіз м’яке крісло й пуфика. Ще ввечері, сидячи перед синім жерлом телевізора, він помітив, що стілець йому муляє, та й Вова не має куди приткнутися. Валька відчувала себе добре, вона сиділа на стільці м’яко і зручно, бо за ці кілька щасливих днів нівроку погладшала й поступово здобувала ту ідеальну округлість, од якої в Йонти пойойкувало в горлі. Вигини талії у неї зникли, плечі стали однакового обширу з клубами, руки налилися соком, а ноги залишилися такі самі. Обличчя покругліло, і коли б якийсь геометр захотів почудуватися, чого може досягти матінка-природа, був би вельми задоволений: поставивши до носа голку циркуля обвів би ідеально правильне коло, тобто таке коло витворила сама матінка-природа. Підгарло у Вальки означилося зовсім виразно - Йонті вже не треба було зусиль угадувати його, а волосся замість стягуватися гумкою, вирізаною із соски, складалося маленьким кільцем на маківці. Тож сиділа вона на стільці, як богиня, стілець їй личив так само, як недавно личила Йонті пральна машина. Валька знала про це - на обличчя їй клалася гордість і задоволення. Відтак, налюбувавшись дружиною й намулявши
маслаки на незручному стільці, а також глибоко поспівчувавши Вові, який був у той вечір неприкаяний, Йонта пішов у мебльовий магазин, аж на Житній базар, і приїхав звідти в досить дивний, дідівський спосіб, найнявши віз-платформу із сивим конякою і з таким безнадійним п’яницею при управі того коня, що з ним можна було, не остерігаючись, говорити рішуче. Крісло прив’язали вірьовками, а пуфика Йонта ніс. Тоді візниця, бувши не тільки п’яницею, а й доброю душею, запропонував посадити у крісло Вову. Йонта не хотів рекламувати себе чи Вову, але той так гаряче захотів проїхатися на платформі, що Йонта не знайшов у собі сили опиратися - вони проїхали так півміста. Спереду ступав сивий, безнадійно старий коняка (візниця їхав, оминаючи центральні вулиці), за конякою височів одягнений у якусь тюремну одежу сивоголовий візниця з носом-буряком, а на кріслі, як на троні, сидів, розвалившись, Вова, жуючи губами, начебто курив «Біломорканал». Позаду ступав Йонта, несучи під пахвою пуфика, в роті в нього стримів «Біломорканал», а очі дивилися поважно й статечно. Візник вряди-годи повертав набік свою левину голову й косив на Йонту понизаним червоними артерійками оком; у його голові крутилися якісь веселі думки. А що ті думки і справді були веселі, недовірливий читач може переконатися, бо візниця раптом зупинив свою платформу і, повернувши левину голову до Йонти, сказав, що це не діло! Йонта трохи злякався, але добродушна фізіономія візниці була мирна.
- Чого це вам бити ноги? - сказав візниця. - Сідайте в крісло, а малого - на пуфика!
Йонта відразу зрозумів, чого хоче візник, але ми вже попереджували, що він мав зовсім іншу натуру, як таксист, і нам доведеться тільки уявити цю і справді виразну картину: попереду ступає коняка, за нею височить, одягнений у якусь тюремну одежу, візниця, у кріслі сидить, як імператор, Йонта, а в нього в ногах на пуфику виструнчилася його мала подоба, його гордість і надія - Вова. Картина виглядала б прегарно, коли б Йонта мав натуру таксиста, а оскільки хотів бути імператором тільки вдома, то рішуче відмовився, і то так очевидно, що візниця таки забув свій альтруїзм і потрюхикав конякою далі, задовольнившись самим Вовою в кріслі.
Так вони з’їхали й на околицю, і платформа протягла Вову повз камінь, на якому захоплено завмерли ряба Надька, дочка Трасицької, Тоська і Броня. Йонта скромно ішов за возом, тримаючи під пахвою пуфика (а міг же покласти й пуфика на платформу), він проніс повз них свого профіля так гордо, що всі троє жінок порозкривали роти, а таксистиха відчула, як їй мокріють повіки: все-таки Йонта нагадував таксиста, і це схвилювало таксистиху: тої різниці, яку ретельно підкреслюємо ми, вона не добачила.