І тільки тепер раптом зрозумів, що мати, виставляючи його на того хиткого стола, мала й свою потаємну мету, вона хотіла не тільки, аби вірш запам’ятався синові, а щоб мораль його стала синовим переконанням, адже вивчені в дитинстві вірші не забуваються - то була одна із материних помст тому, котрий на все життя її непростимо образив.
- Він стояв у тому сні на смітнику, - повільно проказав Сашко, - покривавлений і нещасний. Хотів звестися, але не мав сили, тільки дивився на мене й плакав.
- Не розумію одного, - різко сказала мати. - Ну, гаразд, він тобі приснився. Але як ти пізнав, що це твій батько, ніколи ж бо його не бачив?
Тоді він розповів про паспортну фотокартку, яка забилась у щілину в її шухляді, про те, що тримає світлину й досі в себе і, хоч вона пожовтіла й на ній не роздивишся до ладу того, хто сфотографований, але вгадати образ таки можна. Не диво й те, що він постарів, зрештою, чого в сні не привидиться! Він бачив того чоловіка і знав, що то батько, та й називав його той чоловік сином.
- Казна-що, - сказала мати. - Не треба надавати снам значення.
- Але, по-моєму, ти сама надаєш снам значення, - лукаво сказав він. - По-моєму, надавати снам значення - одне з твоїх улюблених занять.
Але мати зараз нездатна була сприймати його гумору - залишалася серйозна.
- Я дала тобі прочитати листа, - сказала вона строго, - не тільки тому, що він тобі приснився. Як не є, а він твій батько; можеш, коли хочеш, прийняти його до себе.
Це було голковколювання. Тонке й добре розраховане, адже недаремно стара не хотіла жити разом із ним та з його родиною. Сашко скинув на матір поглядом, вона сиділа на ослінці, мала, сива, ніби їжачок, із сухими ображено підтисненими вустами, з колючими, помалілими очима, і він аж задихнувся - увіч відчув прірву, яка розділяє ту жінку й чоловіка, котрий зветься Іваном Павленком, ніколи її, тієї прірви, не перейти!
4
Ішов і подумки декламував вірша про Коника-Стрибунця - слова самі лізли у свідомість: «Коник плаче, серце мліє, кинувсь він до Мурав’я: ‘Дядьку, он зима біліє! От тепер же згину я! Чуєш, в лісі ворон кряче, вітри буйнії гудуть? Порятуй, порадь, земляче, як се лихо перебуть?’» На галявині біля річки грала в карти компанія, він знав із цієї компанії кількох. Наче каланча, витинався з-поміж них Вовка, маленька голівка його похитувалася, мов маківка. Ошкірював рідкі попсовані зуби, очевидно, хворів пародонтозом, і Сашку раптом здалося, що його історія з батьком недаремно переплітається чи, може, в’яжеться з історією цього опущеного чолов’яги. Минув компанію, махнувши на привітально зведену до нього Семенюкову руку, і в його голові на заміну отому віршику забринів сипкий, пропитий Вовчин голос: «Повезло мені! Одна там бабка приклеїлася - думаю, на який хрен ти мені нужна. Кошмар! Ну, я й те, послав її, понімаш, подальше, котись, кажу покотьолом!»