- Піде й чорт з нею! - сказав уголос і побачив, що на вступі до свого двору стоїть, як скіфська баба, куца Наталка у ситцевому накрохмаленому платті із сумним болем ув очах.
- А Митя мій, - сказала печально і аж безвійними повіками закліпала, - уже поїхав. Забрали мого Митю.
- Нічо, тьоть, - бадьоро сказав Вася Равлик. - Поїхав і приїде. Не навік же забрали!
- Хто зна, - сказала печально Митькова мати. - А може, його в той Афганістан пошлють?
- Туди так зразу не посилають.
- Не кажи, - вже заплакала куца Наталка. - Своїх дітей туди не пошлють, а наших так запруть, що й кісточок не зберемо. Коли б не в Афганістан, чого б це він листа досі не написав?
- Напише, тьоть. Ще тільки тиждень пройшов.
- І за тиждень можуть угробить, їм чужих дітей не шкода!
Митькова мати витягла з кишеньки накрохмаленого плаття так само накрохмаленого носовичка і гучно в нього шморкнула. Вася Равлик поспішив відійти, бо зашкребло на серці - шкода йому стало й Митька Гілляки, і його матері з накрохмаленою хусточкою…
Пригнався додому, Рая все ще спала, хоч сніданок на столику був з’їдений.
- Вставай, - сказав безцеремонно. - Приніс гроші.
Вона перекинулася на спину й розплющилась.
- Купиш нове плаття й білизну, - мовив діловито. - Скільки тобі для цього тра?
- Скільки даси, - вона позіхнула не прикриваючись.
- Я ж не знаю, скільки воно коштує.
Вона вилізла з ліжка з помнутим, несвіжим обличчям, зі слідами помади на вустах, розколошкана, але з юним, бронзоним тілом, потяглась як кішка і знову позіхнула Ліниво взяла сіре плаття зі спинки стільця й неквапно натягла, ховаючи те юне бронзове тіло.
- Сто рублів вистачить? - спитав Вася Равлик, хоч зняв з книжки триста.
- Сто рублів? - викруглила очі Рая. - Я тоді куплю й лак для нігтів, можна?
- Гаразд, - сказав він, - але обов’язково білизну.
- Вона мені не тра, - сказала неохоче.
- А що тобі тра?
- Ну, помаду, духи, лак. Ну, тіні…
- А по-моєму, помади, лаку й тіней не треба, - сказав він. - Духи купи. І плаття купи.
Вона сіла на стільця, на якому перед цим висіло її плаття, й закурила. Дивилась у вікно, і її обличчя в обрямленні розколошканого волосся було як неживе. Мовчала.
- Тиждень у мене живеш, а мамка тебе й не шука.
- Вона не шука мене, - сказала Рая.
- А ти до неї не хочеш навідатися? - спитав обережно.
- Не вкраду я твоїх грошей, - раптом сказала Рая, ніби вловила його потаємні думки.
- А я й не думаю, що вкрадеш, - поспішно сказав. - Хочу, щоб потрібне собі купила.
Стенула плечима. Курила й пускала з рота дим. Тоді він вийняв гроші й відлічив сто карбованців. Поклав на столику, зібрав брудний посуд і відніс на кухню. Запалив колонку, але зі спальні не чутно було ані віддиху. Помив тарілки, а тоді знову вернувся в кімнату. Рая так само сиділа, недопалок лежав у попільниці, а губи були вже наквацяні. Підчорнені були й очі.
- Чого ж не йдеш?
- Бо ти не хочеш, щоб купувала помаду, тіні й лак. А того мені не тра, - сказала.
- Купиш собі помаду, тіні й лак, - згодився він.
- І духи?
- І духи.
Зирнула на нього тим-таки насторожено-каламутним поглядом.
- Мені не треба стільки грошей, - сказала хрипко.
- Чого ж? Не витратиш, принесеш здачу.
Вона понурилася.
- Не принесу, - шепнула.
- Ну, то чорт їх забирай, ті гроші, - сказав легковажно. - Одягнися тільки по-людському. І так, як хочеш сама.
Знову зиркнула на нього, й він відчув інтерес до цієї гри. А й справді: чим воно кінчиться? Рая пригноблено сиділа на стільці.
- То чого не йдеш?
- Не давав би ти мені таких грошей, - сказала, відвернувшись.
- А я даю! - з викликом мовив Вася Равлик.
- Потім сваритися будеш. А може, й битися.
- А тебе вже били? - здивовано спитав Вася.
- Ну да. Спершу давали гроші, а тоді й били.
Він аж задихнувся. Господи, яке затуркане створіння! Яке воно дике, зачаєне й безпомічне! Як воно могло вирости в світі отаке і як може жити?
- Не буду тебе бити, - сказав сердешно.
- Всі так кажуть, а потім б’ють, - мовила печально Рая.
- Е, роби як хочеш, - сказав Вася Равлик і пішов на кухню: йому треба було готувати обід. Отож удав, що забув за Раю, що зайнятий картоплею, морквою й капустою, але вухо його було там, біля кухонних дверей, вухо його наслухало всі звуки, які долинали зі спальні. І те вухо почуло, як рипнув стілець, а око його, яке блимнуло у бік дверей, уявило, що Рая таки взяла гроші й пожадливо їх перерахувала, а десь у глибині його мозку прокинувся такий собі равличок, котрий виставив ріжки, але не просив сиру на пиріжки, а прошепотів Васі сакраментально, як брат братові: «Оце ти від неї, Вась, і відкупився»… Вухо його чуло, як Рая вийшла з кімнати в другу, і око побачило її у вирізі кухонних дверей, вона раптом спинилась і злякано в його бік подивилась. Але Вася Равлик був хитрий, як усі равлики, тому показав їй спину. Вона ж постояла трохи в прохідній кімнаті, перед дверима на кухню, а тоді й зникла. Вухо Васине почуло, як рипнули сінешні двері і як вони зачинилися. Він метнувся до вікна і з-за фіранки почав стежити. Рая зупинилася на ґанку, озирнулася на вікно, і він уразився, яке сумне було в неї обличчя. «А що, - прошепотів на дні його мозку брат-равличок, - уже вона тебе й покидає?» Рая зійшла зі сходів і рушила до хвіртки. А біля хвіртки ще раз озирнулася. «А хай собі йде, - прошепотів Васі його брат-равличок, - бо навіщо тобі цей клопіт?» - «Замовкни, занудо», - сказав равличкові Вася і відвернувся од вікна, бо йому треба було ще й обід варити. «На одного звариш, чи на двох?» - спитав брат-равличок, і Вася сердито долив у кастрюлю води, щоб було таки на двох.