- Славненька, правда? - спитала Галька, всовуючи в рота Лєні пипку, і ряба Надька втомлено звелася.
- Я вже тут приготувала одежок, - і почала ритись у шафі, ущерть заповненій шматтям.
Галька позіхнула й щільніше пригорнула до себе дитину.
- Славненька ти моя!
- Назви її Лєною, - сказала від шафи ряба Надька.
- Я вже назвала, - сказала Галька, дивлячись на Лєну розчуленим поглядом
- Хто її батько? - спитала ряба Надька, і Галька не задумуючись назвала свого верболозного залицяльника.
Ряба Надька задумалась: ім’я було безнадійне, як глупа темрява, і тут одурюватися не випадало.
- А мені він і не треба, - мирно сказала Галька, вкладаючи Лєну в ліжко.
- Ніхто тебе з ним не бачив? - ряба Надька покинула вибирати одежки і стояла серед хати зосереджена й спокійна.
Тоді Галька розказала про дочку Трасицької і про верболозного залицяльника, який шмигнув у кущі, наче кіт.
- То така вирва! - сказала ряба Надька про дочку Трасицької, і Галька згодилась.
- А ти взнай! - коротко порадила вона.
- Та доведеться, от тільки…
- Чхати мені на них! - сказала Галька.
- Чхати, не чхати, а язики розпустять.
- Чхати мені на них! - сказала вдруге Галька.
- Зате мені не чхати! - звищила голос ряба Надька. - Щось тут треба придумати.
Галька хотіла втретє сказати про «чхання», але зрозуміла материну рацію. Вона зітхнула й позіхнула
- Пізно вже, лягай спати.
- Треба щось придумати, - сказала Галька, і ряба Надька подивилася на дочку з любов’ю.
- Чхати нам на них! - сказала ряба Надька, і вони обоє заспокоїлись.
На дворі вже світало, і вони так потомилися, наче цілий день підкидали в жерло ненаситної молотарки снопи.
17
Йонтин поріг дивився на вулицю. Але хата, яку він посів, мала ще одну особливість, про яку не можна промовчати. Стежка огинала хату, бігла через город (цього року Валька здала його сусідам, наче передчувала події пухового періоду, лишила тільки грядки), по городі було висаджено якимось гарячим аматором озеленення міст цілий виводок нині аж білих од пуху тополь; потім стежка натрапляла на затишну лавочку під однією з тополь, на якій любили посидіти і жителі околиці, й заблуклі закохані, де їх удосталь обсипало тополиним пухом і де вирішувалися важливі, на все життя, справи: укладалися угоди, або ж розливалися сльози. Можливо, через це повз лавку текла річка, хоч наша гіпотеза (річка виникла з тих сліз) може й обурити недовірливого читача. Річка звалася Тетерів і починалася, радше, од великої греблі, з якої в правому кутку, якщо стати обличчям проти течії, виривається каламутно-зелений потік, котрий збиває унизу таку піну, що Йонта, не знаючи доладу місцевих див, гадав, що то позбивавсь у купки пух, який летить і зараз.