У дворі було тихо. Сонце тільки заходило - ніхто з бахурів поки що не зважиться зайти до Васиного двору, адже всі знали про статуї біля хат, дехто з тих лобурів був жонатий, а серед статуй стриміли і їхні жінки; окрім того, всі добре знали про підзорну трубу рябої Надьки; сама Рая, певне, зараз спить або ж лежить у ліжку й палить сигарету, і вона спатиме доти, поки не розбудить її перший лобур, якому найбільше не терпиться. Та й коли вона не спить, то прийме лобура так само спокійно, затовче в попільниці сигарету, а може, й не затовкуватиме, а тільки ляже горілиць і докурить сигарету вже під лобуром. Отже, Вася мав ще досить часу, він заліг у бур’яні і змочив слиною зап’ястя, бо, пробираючись сюди, трохи попіксь у кропиві, закляв руки під голову й задивився в ясне небо, на якому вже починали палати малинові хмари. І йому стало нестерпно гірко від того, що його життя таки порушилося, що йому треба отак ховатися, що йому доведеться мститися на лобурах, що йому таки доведеться прогнати Раю, хоч іще вранці він і не думав про те. Його печально захитало, і малинові хмари в небі випустили із себе синій дим, ніби тліло там велетенське багаття, а в голові у Васі все ще було темно, темно було і в грудях; ні, не кипів він зараз і не спалювався, як спалюється оце зараз небо, а лишався спокійно-холодний, отже, єдине, що чинив - чекав і чекав. Заплющив очі: повіки були червоні, й на якийсь час вимкнувся зі світу, а коли очуняв, сутінки стелилися над землею, стояли під яблунями й під грушнями, заповнювали проміжки між стеблами бур’яну й кукурудзиння. Хтось відчинив хвіртку, і Вася Равлик прикипів поглядом до ще видної постаті - був то Шурка Кукса. Щурка озирнувся, як кіт, котрий готується напакостити, і за мить сховавсь у домі. Вася Равлик затремтів. Подумав, що найлегше зараз заскочити в дім, схопити того кота й добре відлупцювати, а тоді й викинути вслід за ним за двері й чортицю, але ряба Надька виразно сказала йому, що ходить до неї лобур не один. Отож Вася Равлик закусив губу, але кров йому потекла до підборіддя, і стоїчно вичекав, поки Шурка Кукса вийде з дому. Шурка пробув там довгенько. Зрештою, рипнули двері, й Вася Равлик уціпився руками в куща кропиви, бо ледве стримався, щоб не кинутися на того ситого, задоволеного й бридкого котяру і не розшматувати його на місці. Кропива його вжалила і це дало змогу всидіти-таки на місці, тим більше, що саме в цей час у двір зайшов Віталій Корж, який колись допомагав йому ловити, чи, власне, впустити коропа.
- Васька вдома? - спитав Корж, ніби й справді прийшов до Равлика.
- Чи ж ти до Васьки прийшов? - реготнув Шурка Кукса. - Іди, вона вже дає.
- Ну ти! - наїжачився Корж. - На шо ти намікаєш?
- На те, що ти до чортиці прийшов, а не до Васьки, ге-ге! - зареготав Шурка Кукса - Іди, вона вже дєйствує.
- Брось ти ето, Шурка, - сказав Корж. - Я до Равлика прийшов. І чого ти мені тута вказуєш? І чого сам тут крутишся?
- Рибку ловлю, - сказав Шурка Кукса, знову розреготався й подався до хвіртки.
Корж роззирнувся, підійшов до хвіртки, визирнув на вулицю, а тоді моторно скочив на ґанка. Рипнули двері й ковтнули Коржа, як ковтали тільки-но Шурку. Він вийшов хвилин через двадцять - Вася Равлик ніколи не переживав таких лютих мук. Так, ніби хтось засунув йому через горло в нутро жмут кропиви і немилосердно там нею стьобав. Сльози покотилися йому по щоках, але й цього разу витерпів. Корж спокійно запалив сірника, і Вася побачив його сите й задоволене лице - усміхався, закушуючи цигарку. Зарипів під ногами пісок - Корж розчинивсь у темряві, хіба коротко кашлянув. Знову запала тиша - черговий зальотник з’явився не від вулиці, а з двору, очевидно, проліз сюди так само, як недавно Вася Равлик. Було вже темно, і Вася його не впізнав. Тінь метнулася до ґанку і за мить сховалась у дверях. Тоді Вася звівсь у бур’янах на повний зріст - більш витримати таких тортур не мав сили. Так само нечутно прослизнув у напіврозчинені двері, тихо зачинив засува й навшпиньки подавсь у хату.