Хміль уже грав у ньому на повну силу, і чи не від того він пойнявся шаленою відчайдушністю. Окрім того, вірив, що й цього разу йому посприяє фортуна; і Корж, і Шурка раз назавжди повинні собі на носі закарбувати, як небезпечно лазити до чужих жінок, особливо до нього, Васі Равлика, хто б вона, його жінка, не була.
Вася спинивсь у завулку - попереду почувся смішець. (Сміялася дівчина, а їй вторив голос чоловічий. Вася принишк. Повільно вдяг на руку кастета і, ступаючи навшпиньки, пішов до парочки, що проглядалася на тлі світла ліхтарів Чуднівського мосту. Так воно й було: Шурка Кукса жирував із тією ж мацяпою, з якою був на проводах у Митька Гілляки.
- О, твій защитничок іде! - сказав Шурка Кукса, коли Вася Равлик до них підійшов. Маленьке, кривоногеньке захихикало.
- З роботи, Вась? - мирно спитав Шурка. - А чого сюдою?
- Я сьогодні вихідний, - сказав Вася Равлик майже спокійно. - А йду до тебе.
- Чого до мене? - голос у Шурки здригнувся.
- Боржок узять, - мовив Вася Равлик. - Чи вже забув?..
- Що ти мелеш, Вась! - відступив на кілька кроків Шурка. - Нічо я тобі не винен.
- То, може, я за боржок твою дівчину заберу? - спитав Вася, беручи за руку маленьке й кривоногеньке.
Мале вирвало руку й заверещало.
- Убірайся! - закричало. - Шур, що він від мене хоче?!
Але Шурка честі своєї дами не боронив, він дав драла, крикнувши з кавалерського обов’язку: «Тікай од цього бандита, Мусь, тікай! Він тебе знасілувать хоче!»
Але Вася не збирався чіпати маленьке й кривоногеньке, він, мов вітер, помчався за Шуркою, підсік його ногою, а коли той, репетуючи, зваливсь у траву, почав гамселити по чому попало. В Шурчиній хаті засвітилося світло, на ґанка вискочили Шурчині батько й мати і його молодший брат; Вася покинув ворога і стрілою метнувсь у город. За ним бігли, щось кричали; Вася перекинув тіло через паркана, упав у жалющого куща кропиви, а тоді помчався вулицею - до нього все ще долинав лемент у Шурчиному дворі. Губи у Васі тремтіли, зуби цокали, пішов повільно, бо не було у грудях повітря, а коли скинув голову, побачив як у небі проїхала, згоряючи, зірка. Тоді витяг тремтячими пальцями сигарету й помітив, що на руці в нього кастет. Зняв його й метнув у темряву в напрямку річки. Глухо бовкнуло - кастета ковтнула вода. Вася йшов, стискаючи зуби, до двох туалетів, з одного саме виходила темна постать. Вася почекав, поки той темний піде, але натомість з’явилася постать світла, карачкувата. Відчинила туалета й сховалася за дверима. Вася Равлик крадьки проліз до свого двору й пішов через садок додому. Тільки тепер згадав про Раю і про те, що та й досі може сидіти на ґанку. Так воно й було, вона скоцюрбилася - не людина, а груда чи купа шмаття.
- Я тобі сказав забиратися геть! - мовив Вася зупиняючись.
Купа шмаття заворушилася.
- Не проганяй мене, Вась, - пробелькотіла. - Я більше не буду!
- Все тобі міг простити, а цього ні, - сталево сказав Вася.
- Я вже буду зачинятися, - шепнула Рая. - Не проганяй мене!
- Вон! - сказав коротко й рукою показав на хвіртку.
Рая звелася на ноги, зробила кілька кроків зі сходинок і раптом упала йому в ноги, обіймаючи коліна.
- Не проганяй мене, Вась, - заридала. - Я все тобі робитиму. Я тобі їсти варитиму і все… Я вже тебе буду обнімать… Я все буду, тільки не проганяй. Я тебе любить буду, Вась, я тебе, Вась, і зараз люблю!
І сам не знав, як це сталося. Відвів ногу і вдарив її аж так, що вона відкотилась.
- Любиш, а з чужими злягаєшся! Вон!
Тоді вона знову звелася. Пішла, похлипуючи, до хвіртки, а він знову витяг сигарету й запалив. Вийшов на ґанок, відчинив хату й зайшов у дім, хряпнувши дверима й позачинявши їх на всі гачки й засуви. Засвітив світло, зирнув у дзеркало й злякався: несамовите чуже обличчя глянуло на нього, з розбитої губи й досі сочилася кров. Вася Равлик умився, сів на стільця серед кухні, курив і дослухався. Йому здалося, що Рая з двору не пішла. Очевидно, вернулася на ґанка й сидить там. Ну що ж, хай посидить. Глянув у вікно: темне й запечатане темним крепом. Що вчинить він, коли там з’явиться рука й постукає? Анічого. Постукає та й перестане. Криво всміхнувся, в роті йому стало гірко - надто багато цього вечора курив. Затовк сигарету в попільниці, погасив світло й рушив у спальню. На стільці висіло Раїне плаття і джинси. Зіжмакав усе і жбурнув у кугок. Тоді зібрав простирадла, на яких лежало сьогодні аж троє кнурів, і так само викинув. Дістав із шафи свіжу постіль і постелив. Здер із подушок пошивки й замінив на нові. Тоді вимкнув світло і втомлено простягся на світлій шарудливій постелі - відразу ж помандрував у синю країну сну, неквапно волочачи на спині хатку. І цього разу йому здалося, що в хатці порядкує, запнувши голову хустиною і підв’язавшись хвартушком, чудова моторна жіночка, він навіть знав хто - ота красуня, що вийшла з водолікарні на Петровській; вона мете підлогу й наспівує, витрушує рядна й наспівує, стелить постіль і з її вуст виривається пісня, вона рухлива і яснолиця, і на вустах у неї не помада, а усміх. Тіло ж у неї пружне, і вся юна, як сонячний промінець у тій хустині і хвартушку, а на ногах у неї білі шкарпетки й червоні туфельки, а в колисці кричить, а може, співає дитина, і ця жіночка вихоплює дитину з колиски й починає з нею танцювати по хаті, весело й любовно посміюючись, від чого й дитина показала беззубі ясна.