5
І як тільки сховався він із очей, з кущів виступив Партизан та й швиденько, щоб не помітили його від каменя, югнув у хвіртку до Смердів. Сміливо відчинив двері і вже з сінець чемно постукав у хатні.
- Заходьте! - гукнула Марія.
Сиділа біля столу, якась і справді осмутніла й притихла, і Партизан весело ошкірився.
- Драстє! А твій де?
- Мого в мене вже нема, - гостро сказала жінка. - Він живе там! - вона показала на забиті двері. Партизан двигнув туди.
- Тут нема проходу, - сказала Смердиха-молодша - Він через вікно ходить.
Партизан присвиснув і присів на стільця.
- То в тебе освободилося мєсто? - спитав, показуючи зуби.
- Освободилось, та не для тебе.
- А чого? Хіба я не мужчина?
- Досить мені босяків.
- Ну, ти мене не обіжай, - сказав Партизан. - І не рівняй до того кодла. Вони - тунеядці, а я робочий чоловік, зарплату маю. То в мене жизня не состоялась, так ска’ть, то я до них і заскакую, а коли б мені женщина така, як ти, - ноги моєї в тому кодлі не було б. Я б тобі дворик і хату як лялечку зробив би. Возьми на спитательний строк. Ну, на тиждень. Зразу тобі сотню кладу, ну і всьо такеє прочеє…
- Не мороч мені голови! - сказала жінка - Все тобі смішечки.
- Нє, я серйоз. Надоїла собача жизня, їй-бо! В печінках сидить.
- А мені ваш брат у печінках сидить. Іди до своїх марух!
- Думаєш, я тих марух трогав? На який вони мені чорт, може, вони заразні. Не такий я дурний, щоб погану болєсть прихопить. Даремно про мене так думаєш. Це твій Смерд - дурак; не лізь, кажу, бо ще всякого сволоцтва наберешся. А мені всьо’дно, каже дурак. Нє, я таких, як твій Смерд, не пунімаю.
- Ти ж їх сюди привів?
- Конешно, - оскалився Партизан. - Бо вони бутилку мали. А та брашка пристала до мене: ти робочий, то купи випить. А я не дурак, щоб на всякого тратиться. Вони мене самі, чувихи, зачепили: де, кажуть, тут мона харашо, з удобствами випить. Вам ресторан, кажу, дєвочки? Ресторан. Ми тоді з Євою були. Ну, й привели у компашку. Шо, думаєш, брешу?
- А мені все одно: брешеш чи ні. Вимотуйся, Партизане!
- Як хоч. - Партизан устав. - А ти про те, що я сказав, подумай. Я серйозно. Возьми на спитательний строк.
- Іди ти! - мовила вона.
- Іспараюсь, - сказав Партизан. - Нє, ти подумай. Така ти мені приятна.
- Зате ти мені не приятний, - сказала Марія, і Партизан посунув у двері, задоволено либлячись.
І так стало їй після того самотньо й порожньо на душі, що вона стукнула кулаками об стола й заплакала. Обвела поглядом кімнату: не кімнату, а барліг, така була убога й занедбана, а ще після поділу. Цілий вік тягла жили: бігала на роботу, прибирала, прала, готувала їсти, утримувала сина і свого лоботряса, і все для того, щоб усе поламалося. И справді не хотіла законного розлучення, бо тоді б старі виїли її з хати - де б вона з хлопцем поділась. Обтирала б чужі кутки, бо прописана вона в приватному секторі, а таким квартир не дають. Спокою вона хоче, самого спокою, щоб жити як люди і в люди сина вивести - он уже й школу кінчає, щоб не дивилася так спогорда на неї сестра з Йонтою, щоб не перешіптувалися в неї за спиною сусідки - хай їм усім колька в бік! Через це й придумала це полюбовне розлучення. Принаймні тепер зможе скласти якусь копійчину, бо цей її мурло все пропивав і все проциндрював. Він, правда, плохий, її не ображав, радше вона його, але від того їй не легше. Отож сиділа й ревла, й губила на стола рясні сльози, бо ще це друге одоробло прителіпалося зі своїм ідіотським жениханням. Зирнула на годинника й ахнула: в неї нічого не зварено й не прибрано, а Сашко через кілька годин прийде зі школи. Вона йому ще нічого не казала, і це теж нелегка річ. Марія кинулась у сінці й стала мотатися звідти й до хати: на плиті вже кипіло і шкварчало, швабра ходила по підлозі, віник вимітав пил та сміття, вже знаходили свої місця речі і її «барліг» почав набирати затишного вигляду. Витирала, терла, стелила, кришила, чистила, смажила, переставляла, заправляла, підправляла, розставляла, прикрашала - і це все в якомусь гарячковому танці, з якого вирвалася хіба аж коли гримнули сінешні двері і в них став із сумкою за плечем Сашко.