- Ти думаєш і Вову поженуть у той Чорнобиль? - спитав Йонта. - Він же тільки на першому курсі училища.
- Все може буть, - сказала Валька. - Поживемо, побачимо.
- Ну, не такі ж вони нелюди, щоб дітей у те пекло гнать?
- Не своїх же пошлють, а чужих, - відказала Валька. - Давай про це не говорить, серце розривається.
Вони замовкли, чути було їхнє дихання.
- Ти слишала, Валь! - сказав Йонта. - Кажуть, твій дівер з Марусьою горшки побив, це правда?
- Він дурний, а вона ще дурніша, - самовпевнено сказала Валька.
- Да, оні в жизні дурачки, - поважно сказав Йонта, і Смерд-молодший тихо заплакав у кущ лободи, в який упирався обличчям безсилий був і немічний, а може, й справді «дурачок». Рука його стисла шматок бетону, але жбурнути його не мав сили, отож тільки й міг, що помахати, як кінь, головою, а коли його родичі сховались у темряві, знову звівся на чотири і ще повільніше пішов на блідий вогник власної хати: до неї не було далеко, але він тужливо виміряв поглядом ту відстань і навіть сумніватися почав, що той простір таки зможе перейти. Отож, щоб поправити собі настрій, Смерд-молодший замуркав ту ж таки пісню про попа й собаку, але швидко обірвав її - гірко йому стало.