- Драстє! - сказав Шурка Кукса, бо вже вийшов чи вилетів із кокона і мружив ліве своє павине око. - Це ви купили в тої Гідри хату?
Заснулий місяць розкрив круглі, здивовані оченята і облив Шурку Куксу сірим перламутром погляду, губи при цьому в місяця ледь-ледь скривились.
- Дивіться-оно, у вас-оно під ногами-оно земля-оно горить!
- Оно! - сказав Шурка Кукса й подивився собі під ноги. Висохлий кущ трави вже не тільки димився, а з нього й справді вибивалися маленькі язички полум’я.
- Це я од вас його запалив, - сказав Шурка Кукса. - Очарувався. Я такий, що можу хату запалить, када нада і када мені хто не то. Отак гляну й запалю.
- Да! - сказала незрушно Юлька. - Розкажеш своїй бабушці.
- Нє, правда! - мовив Шурка Кукса, підступаючи гоголем до паркана: гоголем - це значить бічком, а бічком тому, бо під парканом ріс буйний кущ кропиви. - Я такий, шо всьо можу.
- Може, й можеш, - сказала Юлька і знову завмерла.
Шурка ж Кукса пас очима її перса. Так пас, що йому в голові білі з чорним пасмуги заходили, і він, здається, й зовсім утратив тямку, а його любасна хвороба палахкотіла в ньому куди дужче, ніж той мізерний кущ під ногами.
- Слиш, як тебе звать? - спитав він, безсилий відклеїти погляда од тих розлитих на підвіконні принад.
- Мене звать Розірвать, фамілія Лопнуть, - сказала Юлькп і по-простецькому розреготалася. Шурці ж од того сміху стало млосно, бо він уже був, як та риба на гачку - гарячий, видно, характер мав. А може, й не так: річ у тому, що той сміх сколихнув білий розлив грудей, і вони, перса оті, затрусилися й затанцювали на підвіконні.
- Слиш, - сказав Шурка Кукса й роззирнувся, чи ніхто не бачить, - може, ти мене в гості присогласиш?
- Багато ти хочеш, - сказала незворушно Юлька й завмерла.
- Нє, я серйозно, - сказав Шурка.
Тоді відчув, що круглі здивовані очка знову полили на нього сірий перламутр, ніби холодну сіру воду, а може, висунули якісь невидні мацаки й обмацали його крижаними пальцями.
- Може, й приглашу, - сказала спокійно й розважно Юлька. - Коли ти мені замість цього вікна, - вона махнула рукою, - двері вставиш.
- Двері? - зчудувався Шурка Кукса, його цей Юльчин практичний інтерес шокував.
- А ти хочеш, шоб я тебе приглашала за красіві глаза? - спитала Юлька. - Вони в тебе й не красіві. Зроби мені з вікна двері, тоді й буде в нас разговор.
Він стояв, кажучи фігурально, ніби мішком прибитий: ще з жодною з жінок чи дівчат такої розмови не вів. Щоб отак зразу, отак прямо… хм..
- Я не мастєр уставляти двері, - сказав трохи ображено.
- То йди своєю дорогою, - незворушно сказала Юлька і знову непорушно завмерла.
Шурка почухмарив потилицю, озирнувся на куща трави, але той уже й не горів, той уже навіть не димів, трохи обвуглився та й усе.