- Хто там? - спитала хрипко Юлька, вона вже, певне, спала.
- Це я, Шурка, - просипів він, і Юлька вихилилася з вікна, щоб його побачити.
- Чого тобі? - спитала - Я ж тобі сказала своє услов’я.
- А я за уговором і дєйствую, - сказав Шурка. - Притарабанив тобі двері…
Юлька замовкла, ніби була вражена його моторністю, тільки біло хиталась у вікні.
- А вдень не міг принести? - нарешті спитала вона.
- Вдень неінтересно, - захихикав Шурка.
- Украв? - спитала строго.
- Нє, позичив, - все ще хихикав Шурка. - На вічне оддання. Де їх покласти?
- Сюди під вікно, - сказала Юлька, вона вже стриміла у вікні, як звичайно, виваливши на підвіконня пишні, майже не прикриті сорочкою перса.
Шурка метнувся до хвіртки, йому, правда, здалося, що неподалік щось шамотнуло, але не до того було - потяг двері у хвіртку. Юлька ж непорушно стриміла у вікні, доглядаючи, як цім тужиться, а Шурка нагально використав цю її непорушність, бо як тільки поставив двері під вікно, відразу ж звівся й потрапив рукою у щось драглисте, тепле й ніжне - ті ж таки справжні, такі бажані, такі знадні та любашні перса. Юлька на його рух не прореагувала ніяк, тоді він зашепотів спрагло:
- Пусти мене до себе, Юль! Ну, як аванс!
- Ні, - сказала вона твердо. - Зробиш, шо нада, тоді пожалуста. Знаю я вас…
Шурка пошкработав потилицю.
- Така ти невмолима?
- Така невмолима. Приходь завтра вранці. Щоб перед моєю роботою був, бо я рано виходжу.
І поки Шурка зібрався вдруге почіпати те, що так його врадило, Юлька відхилилася в кімнату, і стулки вікна зачинилися перед його носом. Він зашкрябав і легенько застукав, але вікно було глухе й німе, тож зітхнув тяжко. Добиватися ж активніше до Юльки було б нерозважно - ще сусідів побудить. Зрештою, був по-своєму й задоволений: до тих пишнющих перс він доступився, а раз так, дістав і аванса.