- А з’їмо, - щасливо сказав Йонта, - чому не з’їсти!
Йонта розливав горілку.
- Дім повна чаша! - сказав весело Смерд. - Тож наливай мені повну чашу.
Він засміявся під крижаним поглядом Марії, але Йонта засміявся й собі, від чого крижаний погляд станув, і Марія почала похапцем розповідати сестрі, яку купила вона того тижня чудову комбінацію.
- А покажи! - засвітились у Вальки очі, але оскільки комбінацію ще треба було забрати з магазину, та й показувати її при чоловіках чи й годилося, Марія миттю переключила розмову, підхопивши Йонтину пропозицію випити. Смерд підтримав цю пропозицію практично, тобто не чекав і цокання, а вкинув у себе з півпляшки «Мерішору».
- Пече, зараза! - скривився, і в Йонти стало горде обличчю, начебто «Мерішор» гнав він сам.
- Ти куди спішиш? - закричала Валька.
- А ти наздоганяй! - так само весело закричав Смерд.
Вова їв качку, Сашко їв качку також, але ледве-ледве мемзяв; вони налили собі в бокали ситра і цокнулися. Цокнулися Марія, Йонта, Валька, забулькала рідина, заговорили язики, крізь відчинене вікно залітав до хати пух; сусідки на камені спокійно обговорювали останні вісті, таксистиха розпитувала в рябої Надьки про сторожування, хоч вона вже влаштувалася в пивницю, але ряба Надька сказала, що займе те місце сама. Дочка Трасицької кликала Олєжика, а крізь відчинене вікно лунав брязкіт чарок і виделок, чвакання й сопіння, веселі вигуки й слова.
24
Недовірливий читач може закинути нам, що ми пересолюємо опис цієї скромної недільної зустрічі (календарі в цей день не показували ніякого свята), але Йонта, як ми казали, завжди знав, що робить і завжди мав рацію. Ми не будемо переконувати читача, особливо недовірливого, що наші герої з’їли всі вищеописані страви. Після того обіду дещо й лишилося, так залишилося 20 котлет, сім голубців, хвостик од рулета, кілька мисок капусти. Погано пішли нарізані кухонним комбайном ковбаса і сир, залишилося три коробки сайри і півкачки, якої так і не зміг подужати Сашко, хоч Вова уклав їх три; лишилося трохи курятини й картоплі, півбанки консервованих огірків і дві пляшки пива. Солодкий стіл було з’їдено повністю, залишилося хіба піввідра компоту, та й то сама гуща.
По тому Смерд з Йонтою сіли грати в шахи, а Валька показувала Марії свої кофти, чоботи й сорочки. Мова їхня була надто професійна, щоб переказувати її тут, але про одну річ розповісти не завадило б. Це було відчуття миру. Відчуття щасливого, доброго блаженства, м’якої задоволеності й радості. Вова з Сашком побігли надвір, Смерд, хоч і випив 20 пляшок «Мерішору», не валявся під столом, а грав у шахи, на Йонтиному обличчі лежала погідна заспокоєність, всіх ніби загорнуло в колисливі теплі хвилі. Марія вже не хвалилася новою комбінацією, а тільки бурмотіла захоплено фразу, яку вигадав її Смерд про «повну чашу», хоч, може, хтось недоброзичливий (приміром, обтирачі історичного каменя) і міг би завважити іронію - було ж тут щире, беззаздрісне захоплення. Бо вони всі неначе плавали в тій повній чаші, в тому домі з розтопленим м’яким повітрям, їм було тихо й радісно, тихо й гарно, їх колисав мир, благодать і задоволення. Йонта вмикнув телевізора і, хоч ніхто його не дивився, всі були задоволені, що телевізор так гарно працює. Бо він освітлював «повну чашу» блакитним, тремтливим світлом і від того світла блакитними ставали вони всі, блакитним зробився світ, і Марія, випадково опинившись перед вікном, з радісним здивуванням помітила, що пух надворі перестав. Вона хотіла звідомити про це сестру і Смерда, але чомусь промовчала, бо чисте повітря й голубе небо, що так нагадувало око телевізора, видалися їй сумними. Не так щоб дуже, але в тому небі бриніла напівосіння печаль, і Марія, щоб прогнати ту печаль, приплющила очі.
- Може, підемо на човні покатаємося? - сказав за спиною Йонтин голос.
- Ще встигнемо, - відказала Валька, і Марія почула, як до неї чалапають важкі Вальчині капці.
Валька спинилася в неї за спиною, поклала їй на плече підборіддя і зашепотіла, дихаючи перегаром горілки й перетравленою їжею:
- Йди, покажу тобі щось іще!
Марія повернулась, і вони пішли в глибину непролазних бебехів, щоб покупатись у своєму задоволенні по зав’язку.
1972 р.
Оповідка друга
Профілі на камені
1
Швець переходив Мальованку: двори з лютими псами, молодиці, котрі кричать на дітей, діти посеред немощеної вулиці. Він любив цей шлях: повільний та спокійний, зараз заходило на вечір, і молодиці стояли біля літніх кухонь: ось-ось мали надійти їхні чоловіки. Швець теж мав таке обійстя, але там - у долині, коло річки й дубів. У шевця теж була літня кухня, і його жінка поралася біля неї так само, як і ці молодиці. У дворі в нього теж був пес, але не злющий, а лагідний, він нетерпляче чекав хазяїна з гостинцями, а коло двору - діти. Але його хата унизу; тут, на горбах, відчувається він чужим: інакше шумлять дерева і сухіше - та й синіше повітря.