Однак із закінченням короткочасної «хрущовської відлиги» розпочався чи не найважчий етап у житті шістдесятників, зокрема й В. Шевчука: то був період відлучення письменника од літературного процесу, відтак і свідомої внутрішньої самоізоляції від вороже настроєного до нього суспільства. Проте період надзвичайно плідний у творчому плані, оскільки, зачинившись у своїй скромній келії, або, як часом велемовно-іронічно каже сам В. Шевчук, у башті зі слонової кості, він напружено працював. Працював без оглядання на цензуру, кон’юнктуру, офіційні приписи, усталені стереотипи. Писав, як підказувала йому творча інтуїція - без жодних надій будь-що надрукувати. Своїм методом протистояння тоталітарній системі обрав не публічні виступи, а тихе «книжне підпілля», часто голодне й холодне, бо будь-які компроміси були для нього неприйнятні, адже кожен з них він розцінював як втрату себе, зраду своїм творчим і громадянським принципам. «Ліпше бути ніким, ніж рабом, адже згодитися бути ніким - теж позиція, не вважаєте?» - відповідав Шевчук на одне із запитань під час давнього мого з ним інтерв’ю. І так пояснював свою позицію: «Я мав дерзновення бути самим собою в будь-який час і ніколи не ганявся за марнотностями цього світу, бо «слава світу минає, а любов після всього зостається» (Сковорода). Мені завжди було глибоко байдуже: відомий я у цьому світі чи не відомий, бо всі ступені відомості відносні й ненадійні. Окрім того, я свідомо прирік своє життя народові упослідженому і завжди знав про це, а в самому народі адресував свої писання читачеві високорозвиненому - якої тут слави сподіватися? Окрім того, я завжди знав, що меценатам потрібні панегіристи, а не незалежні митці, через це від суспільства чекав неприємностей та неприйняття, а не сприяння, бо це нормальна реакція тоталітарного режиму супроти тих, хто бажає бути собою».
З 1979-го ім’я В. Шевчука повернулося в літературу, а у 80 - 90-ті роки XX ст. в його житті настав «зоряний час»: письменник почав публікувати твори паралельно як на історичну, так і на сучасну тематику, начебто перекидаючи умовні містки через епохи, створюючи певні перегуки й асоціації, ведучи тим самим своєрідний діалог епох, у центрі якого - завше людина, яка через болючі пошуки сенсу буття йде до самої себе.
Зі студентських літ він знав і знає лише щоденну працю - без вихідних та відпусток; днями, тижнями, місяцями й роками - за письмовим столом, просиджуючи в бібліотеках, органічно й мудро поєднуючи працю над історичною белетристикою, прозою на сучасну тематику й планомірними дослідженнями та перекладами давньоукраїнської літератури, - нині й ця, остання, витворила в письменниковому доробку цілий відроджений материк раніш загубленої культури: якою він хотів показати високу духовну сутність і масштабність давньої української літератури, набутки її живлять і прозу самого дослідника. Адже, на його переконання, письменник має на професійному рівні знати історію своєї літератури всіх часів та епох, а оскільки доба XVІ-XVІІІ ст. була найменше досліджена, саме на ній він і зосередив найбільше уваги. Солідним підсумком багаторічної архівно-пошукової та дослідницької роботи В. Шевчука стало завершення ним величезної праці у двох томах обсягом дві з половиною тисячі машинописних сторінок «Муза роксоланська. Українська література XVІ-XVІІІ століть. Ренесанс і Бароко», де автор простежує літературний процес в історичному розрізі, дотримуючись сковородинівського принципу «селени» та універсальності бачення літературного життя минулих епох. І «Київський Атеней», і «Муза роксоланська» є начебто продовженням його ж фундаментальної праці «Козацька держава».