Він невиразно мрукнув, бо все ще мав набитого бігусом рота.
- Я так і думала, що захочеш. Оце я бачила стару Смердиху, зара вона у столовці работає. Давай, каже, приходь у столовку, можна буде достать дешево зливки всякі, помиї. Щось докупили б і помаленьку вигодували б. Лушпайки мої сестри давали б, все одно викидають, а ми їх свіжиною вгостили б, дали б по кілограмчику - добрий кабан, то й не видно буде… Я он меблю хотіла б. Теперички тільки й чуєш: арматури й арматури, а ми шо, гірші людей? І ми б собі арматурник: хай блищить. Поставимо і хай сестри лікті покусають, хе-хе, бо воно, знаїш, якось неудобно: такий телевізор як картинка, а мебля в нас просто тьху і не скривись.
Льонька ковтнув востаннє і задивився здивовано на порожню тарілку.
- Ти там того, - сказав він, - може б, досипала?
- Ну й жеровитий ти, - зітхнула Тоська. - Жереш як не в себе і самі шкура-кості на тобі. Я он менше їм, а тіла на мені не то, що на тій клячі Броньці. А ти їси і тебе їсть.
- У тебе є за що взять, - добродушно всміхнувся Льонька. - Досип-но трохи.
- Нам тим і погано кабана годувать, що нічого з їжі не остається, - сказала Тоська і звелась. - Пішли спать уже, досить тобі жерти, - вона позіхнула широко й солодко, аж здавалося, що впаде в ту прірву її рота й цей чоловік, що, вкраявши хліба, сидить і жує, і кастрюлі, й навіть відро з водою…
Сидів сам на кухні, все ще відчуваючи голод і трохи дивуючись: чому це Тоська не дала йому добавки? Жував поволеньки хліб і йому здавалося, що колись давно, невідь і коли він діткнутий був темним крилом і відтоді ніби в темну пелену запав. Дивляться тільки очі на світ, мов у щілину заглядають, мерзнуть губи його і язик, вуха й самі очі - все наче за крижаною шибкою. Розмерзав він тільки на роботі, а ще коли опинявся серед молоденьких, жартівливих дівчат; кров його тоді пульсувала швидше і він здатен ставав навіть на парубоцький вибрик: затискав якусь реготуху в кутку і обпалювався вогнем, що струмував од молодого гарячого тіла, зубів білих і очей чорних. Отак жував він зараз хліб, дивлячись на темну шибку, за нею - вологий вітер, неозорість чорна, їжак гризе жолуді, а, наївшись, бреде по стежках і городах, даремно принюхуючись і когось у тому мороці даремно шукаючи. Знайде забуте яблуко під яблунею і покинуті на городі недогризки; собака гавкне йому під носа, але наштовхнеться на колючки і жалібно запищить - втече в буду й зализуватиме поколеного носа. Микола ж усе ще сидітиме тут, на кухні, і жуватиме, аж доки не постане в прочілі, наче розіпнута, величезна біла постать. Гаркне на нього так, що він злякано підскочить, адже в нього залишилася ще одна недороблена робота, треба зорати цю білу ниву й кинути в неї насіння, хоч він чудово знає: нива ця, зорана й засіяна, врожаю не дасть. Може, це воно і є - чорне крило, котре вряди-годи торкає йому душу; він, зрештою, не дуже супроти того й змагається, зіскакує зі стільця, покидає недоїдену скибку і бреде в чорній тиші вслід за білою кучугурою, котра веде його за собою. Приходить на ту білу ниву, згортає з неї сніг - темінь там неозора й велика, прірва ненаситна; він зітхає, бо нива велика-безмежна, а йому копати її й копати, доки піт не вмиє чола, а знесила не приб’є його до вологих од поту подушок. І він покірно й не без задоволення ту ниву порав, а може, й орав її, припавши руками до чепіг, і піт струмів йому з чола, а нива була м’яка й колихлива, навіть постогнувала під ним та його плугом, навіть задихалась, а може, тільки вдавала Тоді Льонька відчував, що його зносить угору, а може, це він падав униз у червону, спечну прірву, де живе солодка втома й тиша і де блукають білі, як і нива ця, сни.
4
- Тобі добре було? - питає Тоська, тулячись до нього: гріє й пестить його, і він розклеплює майже зліплені повіки.
- Угу! - бурмоче, бо тепер найлюбіше, що вчинив би, - поринув би в сині з рожевими хмарами сутінки сну, в погойдування таке, де затишно й солодко. Але до нього все ще тулилося розпечене до жару велике й пухке тіло, рука її лягла йому на груди и плуталась у густій порослі; жінка торкнулася вустами його вуха і раптом захихотіла, засміялась у те вухо.
- А знаєш, хе-хе, - дихала вона йому на щоку, - що та Бронька встругнула?.. Забула тобі сказать, ну, не малахольна вона? Я там про тебе щось сказала, ну, як оце воно бува, а вона «Коли такий, - каже, - невгодний він тобі, - каже, - прожени його. Я його, - каже, - до себе прийму. Понімаєш? Сучка така, дівка стара, в неї там пластинка стальна, нє - ти чув таке? Як тобі це наравиться?
Тоська обурено відкинулася на спину, а Льонька відчув раптом, що в нього задубла спершу одна нога, тоді друга, закоцюб язик, груди його обілляла холодна, хоч і солодка хвиля: хололи йому серце й нутрощі.