- Ти тільки скажи, яка зараза! - говорила Тоська - Хотіла я її за ті маслаки схопить і за порога викинути. Нє, ти подумай: ходить, понімаєш, до людей, телевізора безплатно дивиться, а ще й на чужого чоловіка очі витріща!
Він мовчав, зрештою, на груди йому вже лягло щось тепле й просте, притулилося до обличчя і затуляло повіки. Тоська стуснула чоловіка під бік, і той злякано сів.
- Та не спи ти, соня окаянна! Чи тобі, може, не інтересно? Чи, може, за моєю спиною знюхався з тією клячею?
- Ну, що ти мелеш, що ти мелеш? - сказав він, знову лягаючи і приплющуючись. Але вона знову присунулася до нього, запустила руку між його потилицею й подушкою, налягла грудьми, аж почав він знову помаленьку оживати, залоскотала його солодко й поцілувала в губи.
- А що, Льонь, хіба я не лучча тієї маслакуватої? Ти ж на тих кістках мозолів собі намуляєш. Чи може вже муляв?
- Що це тебе вкусило? - спитав він, не все ще добираючи в тому, що казала жінка - Нічого я з нею не мав і не збираюся мати.
- А чого ж вона захотіла, щоб я тебе прогнала? Чого це так зразу згодилася тебе взяти? Я про тебе погане, а вона - хороше, чого? І так, сучка, хвостом крутить, так уже крутить! Ти мені лучче признайся, Льонь. Ну, вскочив у гречку, помнув трохи ті маслаки - всі ви, чоловіки, такі! Попробував, побачив, шо жінка лучча; - і додому! А шо, не лучча?
Вона знову почала пестити його й цілувати і знову розтривожила його. Він зітхнув і, хоч це траплялося між ними нечасто, вдруге заходився копати ту неозору, неосяжну ниву, вкриту снігом, а коли, вже зовсім зморений, упав навзнак, то його тільки й стало, що пробурмотіти (бо жінка все ще тормосила його й питалася) те, що було найлегше, тільки б дала вона йому спокій - сон уже посадив його на свою гойданицю, хитнув і покотив у простір синій чи білий, із хмарами рожевими, на яких сиділи чорноокі дівчата й трубили, аж щоки їм роздимались, у золоті лискучі труби.
Тоська вже його не чіпала. Вирвала від нього признання - він таки мав із тією хвойдою, з тією задрипою й клячею діло, отож лежала тепер біля хропітливого Льоньки, як чорне, повне смоли, барило, і вигойдувала в собі не менше чорні думки й помисли. Очі її палали в темряві, і вона подумала, що легко могла б під цю хвилю власного чоловіка й задушити.
5
Вологий вітер віяв над околицею, над уже голими деревами, скидав на них вільгу, і вони у місячному світлі лисніли, як тушові. На гілках збиралися краплі, падали далі на свіже іще листя, жовте й духмяне; вітер ганяв пружки хвильок на річці, і риба невідь-чого лякалася, спиняючись у зіллі, чи ховалась у кам’яні печери. Навіть вічноголодні щуки позавмирали у прибережному очереті, важко дихаючи. По той бік, де не було вже хат, прокинулася самотня лисиця, котра, як і їжак, покинула давно вже отруєний ліс; вона вийшла в поле і, з’ївши кілька мишей, сіла, підібгавши хвоста, і задивилася на розсипані по той бік річки вогні, думаючи, чи не безпечніше їй було б поселитись у якомусь із тих дворів. Вітер наскакував на ліхтарі, гойдав їх і вони ніби летіли, порипуючи, в ніч - птахи осяйні, жар-птиці небачені. Їжак уже втомився блукати, він приніс у нору чотири згублені яблука, приніс у нору з десяток жолудів, а окрім того натрапив на кілька волоських горіхів. Пробував їх розкусити, крутив у губах, шукаючи, куди засунути зуба, але була ця робота не під силу йому - пішов далі, на всяк випадок обминувши собачу буду: собака й досі зализував свої ранки на носі. Вологий вітер нападав на їжака, намагаючись укусити беззубим ротом, і їжак зітхнув важко: схотілося йому залізти в теплу нору, підгорнути листя, якого наносив, удихнути пряного запаху й заснути довгим, на кілька місяців сном, щоб пробудитися від також вологого вітру, який розбудить у ньому тугу; і рушить їжак тоді в довгу, як ніч, вітер цей і стежки людські, мандрівку. Ітиме й ітиме, бо нора його завелика для одного, в ній мала б копошитися їжачиха, вгамовуючи малих, прудких бешкетничків з кількома м’якими голками на спині. Вітер буде так само вологий, так само навальний; зараз він привіює темноокий сон, і сон той уже поганяє їжака до нори своїм мосянжовим батіжком. Помугукував, наче грало мав яке в роті, і їжак зітхнув, їжак розвернувся й покірно подибеляв до нори. Ще зупинився біля входу, щоб не помилитися: чи той це вологий вітер, чи треба йому спати, а чи, може, й на розшуки йти? Сон свиснув у срібну дудулечку, плеснув мосянжовим батіжком; очі їжакові стали клейкі, наче змазано їх вишневим глеєм. Він заліз у нору, щось там пожував, щось упорядкував, ще раз зітхнув і завмер, слухаючи, як далеко-далеко, десь угорі, біля місяця, летить гудливий звір, мов сміється чи плаче, чи чогось прохає у місяця і у ночі.