Будинок, до якого ішов, світився. Світло пробивалося крізь шпари віконниць і провисало тонкими ножами. Став біля хвіртки і довго дивився. Тоді зайшов до двору і подався до садового столика, щоб там спокійно перекурити. З темряви вибіг кіт і почав тертися об його ногу. Льонька нагнувся, взяв кота на руки, хоч той замастив його брудними лапами. Кіт замуркотів ніжно й пригорнувся до нього, ніби відчув у ньому господаря. Звідси проглядалося яскраво освітлене вікно, і він подумав, що саме в це вікно й треба постукати. Поклав кота на коліна й запалив. Вологий вітер роздмухував вогника цигарки і розтрушував на обличчя сухий і теплий попіл, Льонька курив і незмигно дивився на освітлене вікно. Йому захотілося, щоб там мигнула знайома постать, тоді йому буде легше до нього підійти. Але вікно світило безживно, він виплюнув недопалка, скинув з колін кота і пішов по стежці - під черевиками в нього захрумтів пісок. Нахилився й зачерпнув того піску пальцями - білий річковий пісок, вологий від цієї погоди, але чистий. Кіт побіг перед ним, задерши хвоста, наче вказував йому дорогу. В Льоньки не пропадало дивне відчуття свята, і він усміхнувся до місяця, який, хоч і висів серед неба, але майже не світив. Кіт задряпався у двері, гостинно озираючись до Льоньки. Той підійшов до освітленого вікна й легенько постукав, йому відповіла тиша, ніби в цьому освітленому домі нікого й не було. Тоді він вирішив зробити останнє, що міг, вийшов на ґанок і натис пальцем на язичка клямки. І раптом здригнувся - двері в сіни прочинилися - звідти полилося яскраве, запашне тепло. Кіт скочив у сіни й почав шкрябатися в хатні двері. Льонька відчинив і ці двері й став у прочілі, відчуваючи, що йому тремтить у роті язик.
Тільки тепер нашукав очима ту, до котрої пригнала його воля власної дружини. Біля столу стояла жінка, яку він безпохибно пізнав: очі її здавалися двома чорними вогнищами, а рум’янці запалили щоки, що наче зсередини освітилися. Тіло її в тонкому платті здивувало його своєю довершеністю, і він мимоволі струснув чубом, щоб пробудитися нарешті й переконатися: чи не хропе біля нього Тоська і чи не треба йому брати важкого й нелюбого заступа, щоб усе-таки скопати засніжену й замерзлу на камінь ниву.
Перемнувся з ноги на ногу, опустив очі, потім зирнув на засвічене жерло телевізора, який уже нічого не показував, а тільки висяював голубе світло, кашлянув у кулака і сказав, намагаючись хоч якось там усміхнутись:
- А що, Бронь… там на вулиці, нас звели… То, може, того, хай буде так, як вони хочуть?
1976 р.
Оповідка четверта
У зеленому світі
1
Завмерла, розставивши ноги в обрубках валянців, перегнулася вдвоє, вперлася руками об одвірок і приклеїла око до замкової щілини. Стояло перед нею коло світу, і цей світ був великий: горб, на ньому водолікарня, поросла резедою круча, біля підніжжя кілька хат зі спільним подвір’ям, шматок вулиці й кілька хат на вулиці. Там, на спільному подвір’ї, стояло двоє жінок - дочка Трасицької і дочка таксистихи, одна з помийним відром, поставленим біля правої ноги, а друга з господарською сумкою, яка висіла також із правої руки. Неподалець за кам’яним парканом стояв у садку голубник-швець, круглолиций вусатий дядько і турляв тичкою. Голуби не хотіли злітати, тріпали крильми, а небо вгорі було драглисто-синє, з яскравою ватною хмарою посередині. Голуби робили ширші й ширші кола, вже не вміщались у тому визорі, яке тримала в своєму оці стара; їй було немило дивитись і на тих двох плетух, що бознавідколи стоять серед того двору під кручею, і на цього дядька, який уже перестав махати тичкою і раптом усміхнувся з-під вуса яскравою усмішкою: голуби вже були високо. Швець заклав під вуса білу сигарету й блідо спалахнув у його пальцях жовтий вогник. Поплив синій клубінь диму, й дим отой, потягшись угору, раптом розгорнувся в білу шапку, що зависла над простоволосою головою вусаня. Стара спересердя сплюнула, хоч їй незручно було плюватись, адже приклеїла до замкової щілини око; їй уже ломило крижі, так незручно стояла, втомилась і впріли ноги у валянках-обрубках, затремтіли й руки, сперті об одвірок. Та все не могла покинути свого місця й отого кола перед оком Жінки в дворі стояли непорушно, начебто обоє здерев’яніли, тільки вуста їхні мерехкотіли - спершу в однієї, тоді в другої, а після того в обох. Чоловік із сивою шапкою диму над головою засунув руку під сорочку й ліниво почухав лахматі груди. Біля нього стояв, задерши голову, білоголовий хлопчак; стара вже не могла дивитися ні на того вусаня, ні на тих жінок - вже ті жінки вростали в землю, ноги й спідниці ставали шкарубкими стовбурами, їхнє волосся й руки - гіллям, густо обсипаним листям. На тому гіллі вигецував вітер, перескакував з одного дерева на друге - шелестіли дерева, аж ставало їх чути сюди. В старої вибилася на лоба крапелька поту, але не мала чим її змахнути - руки все ще впирались об одвірок, а око все ще тримало перед собою кругле коло світу. Високо в небі, біля тієї ясної ватяної хмари тріпотіли білими крилами голуби і яскраво виблискували в сонці лискучим пір’ям.