Рипнуло, відчинившись, вікно, так само рипнуло друге, і дим пішов у вікна, отож чоловік у темно-синьому плащі, котрий дивився на ту самотню хатку з гори, бачив, що вона поступово оточувалася туманом, і в серпанку тому дивно палала червонолиста вишня.
4
А й справді, сутеніло, і дими з коминів хат на вулиці і хат під кручею, і хат за Кам’янкою зовсім розчинились у тому сутінку. Вмерла у ньому річка, й тільки якийсь упертий човник їздив по ній та їздив. Сидів у тому човникові старий Смерд, одягнений у брезентову куртку і в капелюха без стрічки, витягав він із річки малесенькі сіточки, в яких срібно засвічувалися довгі свічки єльців; Смерд брав ті єльці темними спрацьованими руками й кидав їх у човна - забув узяти з собою відерце. В човні було по кісточки води, і та хлюпала разом із єльцями на дідові гумові чоботи.
Стара стояла на порозі в пальті з облізлим коміром, на якому лишилася жменя шерстин, засунула руки в рукава-муфту, й сутінок робив її клубенястою, наче була вона з повітря і от-от мала відірватися від порогу й полинути в тихе, вечірнє небо, на якому повільно проявлявся місяць і зірка коло нього. Стара зітхнула, подивившись на того місяця та зірку, і приступила до хвіртки. Обличчя в неї було кругле й привітне, а голова зовсім загрузла в плечах. Очі її стріляли від хати до хати - у визір її, темний як це смеркання, потрапляла одна чи друга химерна постать у штанах. Ті істоти стояли біля своїх хат чи сиділи, як оті двоє, що вже й ліхтаря підвісили над столом і били в доміно. Там, віддалік, замітав двора ще один, і курява з-під його мітли теж була як дим; зовсім недалеко ще один ніс здоровенні відра, з яких плескалася вода; ще один проїхав на мотоциклі й був на тому мотоциклі такий випростаний, наче дрючка проковтнув. Стара дивилася на все те чудне плем’я і аж головою легенько похитувала їй на плече спустився маленький, як насінина кульбаби, парашутик, і відчепивсь од того парашутика ліліпут, заліз старій у вухо й пішов блукати по безконечному лабіринту мозкових звивин. Це й була та думка, яка єдина жила в голові старої, адже вікна її хати було навстіж одчинено, і замість диму заходив у них холод.
- Доброго вам вечора! - тонко заспівала стара назустріч постаті з надумір грубим обличчям, був то Шурка Хаєцький, або ж Кукса. В роті в чоловіка стриміла цигарка й диміла, мов комин, наче він сам собі був грубою. Шурка глянув на стару банькатими очима й буркнув щось під носа; ноги його пішли прудкіше, хоч перед цим ледве плентали.
- Послухайте, чоловіче добрий…
Але «добрий чоловік» не слухав, його раптом проковтнули сутінки, ніби й не було його ніколи, тільки густий тютюновий запах завис у повітрі. Очі в старої звузились і спалахнув у них зелений ядучий вогонь.
5
Дибала по вулиці, викидаючи перед себе палицею, била нею об землю, що нею майже запливла бруківка; витяглася жилава її шия, обличчя стало важке й понуре, очі як ґудзики, а замість серця товклася каменюка, вуста зовсім зникли з лиця, бо хто б узяв у тих сутінках цю смужку тоненьку за вуста.
Її об’їхав, наче в полон узяв, гурт хлопчаків на велосипедах: п’ять з одного боку і п’ять із другого. Вони скрикнули голосно й водночас і помчалися навздогінці із сутінками, світячи десятьма ледве блимотливими фарами.
Баба не помітила велосепедистів, викидала й викидала палицею і била нею об дорогу. Тоді випурхнуло, біжучи за м’ячем, котрий викотився з двору на дорогу, аж десятеро легких веселих дівчаток. Вони закружляли довкола старої, як світлі ясні метелики: були в червоних і голубих плащиках, і в кожної з-під шапочки цвіли червоні чи голубі банти. Найкраща й найтонша з цих дівчаток схопила м’яча, м’яч був також наполовину синій, а наполовину червоний, скрикнули вони дзвінко, як синиці, завернулись і побігли назад у двір.
Баба не помітила й цих дівчаток, вона йшла по вулиці й била палицею. Погук тонкий та високий примусив її, правда, скинути головою - подивилася пильно в глибокий сутінок. Зовсім неподалець стояв літній чоловік і дивився на річку - був то Ціпун. У вустах у нього, як у всіх цих чудних створінь, цвів рожевий вогник, і стара, доки дійшла до того чоловіка, майже полюбила його. Стала кругленька й лагідна, а ставши біля Ціпуна, полагідніла ще більш.