Чоловік був давно неголений і борода його сиво палала. Він виплюнув цигарку, аж прокреслила вона іскристе коло і впала в траву, розсипавши яскравий бісер; Ціпун, хотів повертати в двір, але стара спинила його, простягти руку.
- Доброго вам вечора! - сказала. - А чи знаєте, що я хочу у вас попросити?..
Ціпун глянув запитально, і стара побачила, що в нього чорні, холодні й крижані очі, й дивився він не так на бабу, як кудись поверх її голови.
- Я, сусідонько, в труднації тепера, - сказала лагідненько. - Чи не пособили б ви мені комина почистити?
Вона схилила голову набік і стояла, наче пташка, тиха й покірлива, і тільки очі її зблиснули гостро, хоч відразу ж погасли.
- То чого ж, - сказав Ціпун холодно, і хвіртка його заспівала. - Найміть собі сажотруса, то й почистить…
Стара стояла й дивилася на прихилену хвіртку. Не було вже чоловіка, тільки руда кішка вийшла з-за хати на стежку, сіла й засвітила до старої палючими очима. Баба сплюнула спересердя й пригрозила кішці палицею. Кішка позіхнула, облизалась, а її жовті очі засвітилися ще яскравіше…
Бубоніла, наче горохом сипала, дивилася собі під ноги на ті обрубки-валянці - човгали по землі й знімали порох. І не помітила, як повз неї пройшла, обійнявшись, закохана пара. Хлопець і дівчина дивилися невідривно одне на одного, а тіла їхні давно були злиті в одно. Однаково стукотіли їхні серця, однакова кров кружляла в їхніх жилах і однакові думки думали їхні голови. Сутінок тісно сповивав їх у тому затишному їхньому коконці, і вони наче пливли над дорогою, чужі для світу і забувшись про цей світ.
Стара спинилася. Подобала на птаха великого й чорного - стояв серед порожньої вулиці, розгорнув крила і от-от мав злетіти. Знятися високо вгору до жовтого місяця й тієї єдиної зірки - напливала на околицю ніч. Густа й прохолодна, повна чудової достояності, м’якого напівосіннього смутку: висівали на землю останнє насіння бур’яни; тягли колючки лопухи, щоб зачепитися за одежу перехожого чи за хвіст блудящого пса; витягала свої вильця собача кропива - десь біля греблі монотонно шуміла вода, збиваючи шум, і клапті того шуму пливли, як вата, по воді - вже й Смерд перестав розрізняти, де шум, а де поплавці його сіточок. Йому надто добре ловляться єльці, і їх уже в човні стільки, що вода біля гумових чобіт зовсім стала срібна; місяць купався у тій ріці разом із зірочкою, і це така дивна пара - він великий і грубий, а вона тонесенька. Дід вирішив повернутися додому, але між піни загубив аж дві сіточки, тож їздить і їздить і крає човном чорну воду, хапає пальцями один клапоть шуму й другий. Зрештою, закоцюбли йому пальці, й сидить він, засунувши руки під пахвини, видивляє, як чорногуз, у темені пропалі свої сіточки.
Глухо забрязкали відра, і стара насторожилася: з темряви виплив Йонта. Пішла йому назустріч, але той і не зирнув на бабу. Хитнувсь убік і поплив далі, монотонно подзенькуючи порожніми відрами. Стара постояла з розтуленим ротом, і слова, які зібралася висловити до Йонти, повільно вмирали в тому її розтуленому роті. Зирнула на місяць і на хирляву його супутницю, а тоді рішуче подибала з гори до річки.
Смерд тимчасом знайшов одну сіточку - в його руках забився великий головень. Засвітилися радісно дідові очі, аж забув він про другу свою сіточку; наліг важко на весла і вже рушив до берега. Стрибав біля носа жовтий і грубий купальник-місяць, бавився зі своєю тендітною панею - човен ніяк не міг до тих чудних нурців доскочити. Тільки коли врізавсь у зарості нетреби, стрибонув тоді місяць зі своєю коханкою аж далеко вперед і опинився на середині ріки; ліг там спокійно горілиць і засміявся.
Смерд устав, щоб вийти на берега, але здригнувся раптово: там серед лопушиння й нетреби стояла, сперта на палицю, чорна, карачкувата мара.
- Доброго вам вечора, - заспівала вона. - А знаєте, що я хочу у вас попросити?
Старий ледве не перекинувся з несподіванки, але був надто похмурий і надто давно не вірив у нечисту силу - миттю пізнав бабу, чи, може, й справді хитнувсь у його душі спомин про дитячу якусь казку. Забубонів щось таке, що важко прийняти за слова, бо думав він про своїх невибраних із човна єльців та головнів. У той час великий головень тріпнув хвостом, зблиснув лускою, але миттю й погас - було води в човні аж на половину.
- Я, сусідонько, в труднації тепера, - заспівала стара, пильно дивлячись у того човна, де побачила таку велику й таку блискучу рибу. - Чи не пособили б ви мені комина почистити?
- Га?! - вигукнув вражено дід. Позирнув злякано в човна: чи не видно там його срібних єльців і ще срібніших головнів.
- Я оце в такій труднації, - повторила лагідно стара і схилила голову на плече, наче пташка.