- Слиш! - сказала з тим хрипким присвистом. - Може б, ти не валяв оце тут дурня, а води мені наносив?
У п’єсі чи в кіно, яке розігрували, це означало завершення однієї сцени чи яви, і початок другої: як не крутись, а прати їй доведеться, і вона з цим поступово примирювалась. Льонька в ту злощасну неділю не виявив анінайменшого опору, відклав рубанка, ніби й справді валяв тут дурня, і пішов у сіни, де на нього чекали відра, а проходячи повз неї, фізично відчув, як від жінки несе чорнотою, як у ній щось, ніби смола, клекоче, отакий густющий кипень із димовими виверженнями. Але обличчя в нього залишалося, ніби в янгола, і ніби в янгола трохи неживе й безпристрастне, і тільки коли виходив за хвіртку, міг полегшено зітхнути, бо чорні Бронині хвилі сягали хіба меж її обійстя. Отоді утаєна й уїдна всмішка знову клалася йому на вуста, і Льонька зовсім не стерігся: що лихого в тому, коли в людини добрий настрій навіть тоді, коли його половина булькоче розтопленою смолою з димовими виверженнями, - та ж над головою світить яскраве сонце і небо кидає на землю яскраві потоки синяви, тож він усміхається і любо милується, як соковито пашить зеленню трава. І від того мимовільно мружаться очі, а з вуст починає зринати добродушне й мирне: «Ми-ми-ми!» - щось таке чуле, чудне, без мелодії й слів, але також погідне й доброналаднане.
- Шо, жінка ганя? - спитав у нього його сусід Олексій, примружуючи зверхньо очі, ніби не ганяє жінка у свої періоди кипіння смоли і його.
- Да, завал! - мовив Льонька найдобродушніше.
- Брось, Льонь, ці гразні занятія! - сказав Олексій. - Заходь, в шахи стукнемось!
Тоді Льонька німо розвів руками разом із відрами.
- Я зара подсобник у Броньки, - сказав він, і Олексій згадав, що йому жінка заповідала подібне, але хай іде к чортовій матері, бо на яку халеру йому це тра.
- Я лучче, Льонь, газетку почитаю, да-м! - мовив Олексій, уже чуючи за спиною понуро-попереджувальний рип дверей. - Нє, Льонь, що не кажи, а ти у Броньки під каблуком!
Так воно й було. Льонька наливав воду і тільки всміхнувся загадково, а Олексій поволеньки обернувся на погрозливо-застережного рипа дверей за спиною: на порозі стояло чудо не чудо, почвара чи красуня, як на чиє око, гнівна чи добра, теж як на чиє око, але далеко не мирна Галька, Олексієва жінка, із тонкою гадючкою на вустах. І та гадючка ось-ось зіслизне із вуст, стрибнувши в бік Олексія, але Льонька за шумом води не вчує, що сказала чоловіку Галька. Та це легко вгадати: треба зробити третє і десяте, четверте і шосте, перше і п’яте, третє і сьоме, - і поки вона все те оповіла, Льонька наповнив відра і пішов донизу, власне побіг трюхцем, дрібненькими, швидкими крочками, й від напруги в нього аж жилка набрякла й надулася, і так триватиме, доки тягатиме воду.
Бачить себе на клапті дороги (крутиться й крутиться плівка на апараті дня): натруджений і захеканий, завзятий водонос, який не відає спочину, бо вже ввійшов у ритм, адже йому важливо не так робота, як ритм, як і за рубанком: туди й сюди, з однаковим звуком, з однаковими рухами; головне вловити ритм і щоб він повів його. Ось і зараз: вловив ритма, і той повів його, через це й бігає залюбки туди й сюди із порожніми й повними відрами, мотається туди й сюди, як маятник, і це погідне мотання, бо в ритмі. Він розпотілий, розігрітий, але задоволений, адже ритм - це ніби гра.