Наближалася до власних дверей уже не кваплячись, і поки це тривало, старшала й старішала. Втомлювалась і впокорювалася ще раз, і ще раз змирилася: хай буде, як є. Хай візьме його за руку, виведе із тьми, заведе в яскраво освітлену кімнату, бо вже несила терпіти того крижаного спокою. Відчинила двері і стала, поважна й розсудлива. Світло, яке спалахнуло в коридорці, вихопило з темряви її обличчя, вологе від недавніх сліз, але й набурмосене. Повне рішучості й бажання прощати, але ще не до кінця просвітлене. Може, тому щось зупинило її піти відразу до нього й вивести із тієї брудної комірчини. Подалася спершу на кухню, щоб перевірити, чи не зачеплено зварену їжу. Їжа стояла, як була, відтак у ній знову з’явились у шлунку голодні спазми. Знову припала до каструлі, не розігріваючи, і почала молотити вермішелю, заїдаючи одубілою котлетою. Їла й не відчувала смаку, а тільки спрагле посмоктування в животі, тільки оті спазми, які мусила якось загасити. Щось стримувало йти до чоловіка, але й поривало - його затятість дивувала і вражала, а ще більше ображала Тоді знову заколотилося в повітрі невидимо розтовчене скло - увіч причувся Тосьчин сміх. Оце і примусило її таки поступитися. Не доїла ні вермішелі, ні котлети, покинула все і завмерла, вслухаючись у неозору порожнечу дому. Ніщо не порушувало тиші, навіть співу соловейка не чула. Не чула жодного шереху, жодного відлуння, не рипала мебля, навіть миші не шаруділи, ані кіт. Зітхнула тяжко й рішуче пішла до комірчини. Має конче зайти до нього, присісти на отоманку й обійняти. Тоді він заплаче. Неодмінно заплаче, а коли це станеться, знову запанує у їхньому домі спокій та лад. Все стане як і раніше, а вона чинитиме як знає.
Смикнула двері, але ті були зачинені. Тоді легенько постукала, не відгукнувся ніхто. Тоді постукала сильніше й тихо покликала, просячи відчинити. Глуха тиша була їй у відповідь. Тоді заплакала, забила в двері кулаками й загорлала на нього. Знову у відповідь - глуха тиша, а в неї і руки опустились. Різко повернулася й пішла до себе.
8
Наступного дня приніс із заводу півмішка цементу, сходив до річки за піском і розколотив розчина. Звалив віддутий тиньк на зовнішній стіні й почав затиньковувати наново. Броня вже до приятельок не йшла, а вряди-годи вискакувала на ґанка й дивилася, що він робить. Льонька ж був як заведена машина, рухи мав як механічні: працював повільно, але ретельно і в ритмі. При цьому залишався холодний і неприступний. Згори знову спустився до нього Олексій, постояв у дворі із закладеними за спину руками, стежачи за Льоньчиною роботою мертвими, риб’ячими очима.
- У мене завтра відгул, - сказав, збиваючи в кутка рота цигарку. - От би й ти взяв.
- Може, й візьму, - спокійно обізвався Льонька, кидаючи розчин на стіну.
- Шоб знову укалувать? - не витримав байдужного тону Олексій. - Нє, шо ти собі думаєш, Льонь?
- Чого ж, зможемо і в шахи зіграть, - мирно мовив Льонька.
Броня вискочила на ґанка і спитала в Олексія за жінку. Голос її був солодкий і лагідний: говорила про Гальчину вагітність.
- Да, в неї всьо в порядкі, - сказав Олексій. - Колі буде все харашо, хочу, щоб вдома годиків два посиділа.
- Канєшно, - підхопила Броня. - Поки стане на ноги, стільки того клопоту.
- Я так і сказав, - повільно мовив Олексій, жуючи цигарку. - Шо я їй - враг?
- Ясно - не враг, - повіла Броня не так для Олексія, як для Льоньки. - Чоловік і жона, як одна стіна.
- Я цю поговорку наче знаю, - захихотів Олексій. - Чоловік і жона - одна сатана!
Покосувала у Льоньчин бік, але той був холодний, мов неживий.
- Ти як скажеш! - кинула Олексію, зовсім не обурившись. Війнула спідницею і сховалась у сінях.
- Тада договорились, - сказав Олексій, пихнувши димом. - Ій-бо, вріжу мата, аж руки чешуться. Борис-електрик таку комбінаційку показав, в два щота мене роздумбасив…
Льонька затирав стіну. Темно-сіра пляма значилася на білому полі, наче почварний павук.
- Галька й мені казала стіну закидать, - мовив приятель, змружуючи ліве око, на яке наплив дим. - Он, каже, завтра відгул, закидай. Знайшла дурного!
Він раптом захихотів, озирнувся й прошепотів:
- Слиш, поставлю ту бутилку, шо програв. А коли виграю, поставиш і ти, договорились?
- Чо ж, поставлю, - сказав Льонька і звівся, оглядаючи роботу. Тоді підтяг тазика до облупленого рогу і почав збивати розтрісканий тиньк.
- Ти такий зануда! - протяг Олексій. - Отак посмотрю на тебе - ригать хочеться. Будеш вкалувать і сьодня до ночі?