— Познайомтеся панове товариство, — запропонував юнак, узявши дівчат під руки. — Марійка Вістун і Зоряна Мигельська. Марійка — музикознавець, Зоряна, — юнак ввічливо усміхнувся, — наша поетична надія.
Я відчув, що червонію, але, на щастя, Марійка Вістун мене не впізнала або тільки вдала, що не впізнала. Вона була одягнена в малинову до стану сукенку, коси скромно підхопила синьою стьожкою. Це було таке прекрасне створіння, що мені перехопило дух, і я не одразу зважився торкнутися її простягненої руки.
— Варвари, — кинула Мигельська вслід жандармові, що минав нас.
Як багато означають слова, коли ненавидиш! Скільки викликають асоціацій…
– Їх послали, — сказав юнак.
— Варвари! — повторила Мигельська, презирливо надувши губи.
До однієї з груп приєдналися Микола з краківським літератором. Там почалась жвава розмова. Там обурюються, шукають в історії аналогій. Тим часом старий співак умирає під поглядом агента-монаха.
Був теплий вечір. Неосвітлена вулиця скидалась на якесь казкове підземелля. Ми стояли на протилежному від кам’яниці тротуарі. Тихо стелилися гомони, сновигали поліцаї, побрязкуючи шаблями. Близько півночі до нас наблизився поліцай і повідомив, що Деркачук помер. Поліцай ходив з цією звісткою від групи до групи, а через десять хвилин розніс нове повідомлення: можна віддати покійному останню шану, тільки прохання не товктись.
Монах клячів над молитовником біля голови померлого. Деркачук лежав майже в порожній кімнаті, на низькому дерев’яному ліжку, застеленому знятим зі стіни килимом. Двері до суміжної кімнати були зачинені, й до них ніхто не наважувався підступити. Я ще раз глянув на обличчя мерця. Воно було сумне і ледь-ледь скривлене. Ніби перед смертю старий спробував повернутися і тут його настиг невгамовний біль.
Я зловив на собі Марійчин погляд. У ньому була боязка цікавість: як я сприймаю цю картину? Я опустив очі, бо не відчував ні жалю, ні болю. Мене переймало тільки одне: поліцаї навколо будинку, куди завітала смерть.
Ми поверталися разом. Ішли мовчки. Не доходячи до середмістя, нас покинула Зоряна Мигельська, потім юнак з довгобразим обличчям. Я, Олекса, Павло і Марійка Вістун заглибилися у Валову вулицю, і нам уже треба було прощатися, щоб не показувати, де наш притулок, але й залишати дівчину в цю пізню годину не годилося.
— На добраніч! — сказав я, звертаючи в провулок. — Мені сюди. Олекса на мить зупинився у ваганні, та рушив далі.
— Щасливо вам! — сказала Марійка.
Мене проводжала музика її слів.
Ми з Покутським обмірковано розтягували роботу, але всьому є край. Ось ми вибрали свої останні порції, одутлуватий полковник заплатив нам гроші, й ми опинилися на вулиці.
Весь наступний день я пролежав на нарах з томиком Монтеск’є, немало дивуючись, що деякі мудрі люди, широко і досить часто розшифровуючи його думки, не посилалися на француза. Колись я прочитав у журналі статтю чеського літератора про сучасну епіку. Він стверджував, що описовість поза раціональною обробкою почуттєвих даних здатна породити лише натуралістичну пародію на дійсність. Цю ж думку, тільки висловлену німецькою мовою, я знайшов у томику Монтеск’є.
«Не хотілося б на кожному кроці посилатися на авторитети…» Отак-то воно. Та я чогось вірю, що такі люди, віддалившись од нас через панування ідей безпосередньої практики, повернуться знову, коли наступить пора оцінювати цю практику і осмислювати нові потреби людства. Діти часто прагнуть побути без батьків, тим паче, коли батьки такі молоді духом.
Повернувся Микола. Зняв сорочку і ліг на нари. Невдовзі Ганиш приніс яблук. З’ївши одне, замислено почав водити корінцем по шибці.
Я з зацікавленням стежив, що з цього вийде. Олекса склав біля печі хрести, витер піт з чола, взяв двоє яблук з нар, одне поклав до кишені, друге надкусив. Прийшов професор з Грушевичем. Професор роздягся, виклав газети й брошурки і ліг. Грушевич сів на цеглину, задумався.
Я давно зауважив, що, позбігавшись, хлопці починають перестроюватися. Це триває п’ятнадцять-двадцять хвилин.
Ось Микола потяг якусь брошуру в історика, Грушевич зняв з гачка інструменти і почав оглядати, чи не поржавіли, Олекса впорався з другим яблуком, пройшовся уздовж нар і кинувся до картини, Павло вистрелив корінцем у бік дверей, відкрив футляр. Провів пальцем по струнах, вийняв скрипку і смичок. Сьогодні мені не хотілося музики, і я вийшов на вулицю.