IV
«Невідомий добродію, — писала Ванда. — Я передчувала, що з Віктором щось скоїться. Дівчині не годиться так казати, але полетіла б горлицею до того проклятого Львова, аби турбуватися про свого коханого. Я буду за вас вічно молитися — не покиньте його між чужими людьми. Окремо переказую, вам гроші, може, йому треба їсти фрукти, а нині всюди така дорожнеча… Скажіть йому, — не знаю, чи то добре, — але я показувала його листи багатьом у нас в місті, один лист навіть надрукували під вигаданим прізвищем у газеті. Наші люди не хотять, щоб тамтешній народ їх проклинав за вчинки нерозумних синів. Але діти не винні. Вони мусять… Пишіть, будь ласка, частіше, як почуває себе Віктор. Зичу вам щастя!»
Ми третій день перебивалися на яблуках. Кривов’яза брали корчі. Грушевич поїв нас якоюсь мікстурою, але вона мало допомагала. Тільки Грушевич і я ще сяк-так трималися. Миколу перед цим поклав грип.
— На пошті є на моє прізвище Вікторові гроші, - сказав я.
Першим озвався Грушевич.
— Одішліть назад, пане Повсюдо.
Олекса став навкарачки, застогнав і знову ліг.
— Не годиться брати ті гроші, - сказав Грушевич.
— Пане Грушевич, розкажіть анекдот. Щось з лікарської практики, — попросив Олекса.
Грушевич кинув на Олексу швидким поглядом і чогось зблід. Я боявся, що він зараз дасть Олексі ляпаса, але він зблід ще дужче, схопився за живіт, зігнувся в три погибелі і заквапився до виходу.
Не було його з півгодини. Коли він повернувся, обличчя вже подобріло і розм’якло.
— Розповім одну бувальщину, — несподівано зголосився він.
— Залиште ради бога, — простогнав Кривов’яз.
Грушевич потупився, рушив до Олекси і почав розказувати пошепки.
— Ха-ха-ха-ха! — зареготав Олекса і тут же, скривлений, зліз із нар і поніс вражений недугою живіт надвір.
Хто його знає, як ми виглядали б комусь збоку. Але в хлопцях, які вирішили познущатися над людською недосконалістю, було більше витривалості, ніж у Кривов’язовому мовчанні. В ці хвилини він нагадував здичавілого трагіка.
На завтра в нас і яблук не лишилось. Завтра буде важкий день.
— Чогось мене хилить на сон, — сказав я.
Хлопці почали влягатись, ніби чекали команди.
Я здав перепустку, але мене знали всі офіцери в полку, і я вирішив піти до казарми.
На пропускному пункті чергував Стефан Сідлецький. Колись він простояв біля нас кілька годин, придивляючись, як ми працюємо, бо й сам був слюсарем. У війну Сідлецького контузило. Він гикав. Мабуть, офіцерська аристократія кепкувала над ним.
— Пан-нові Повсюді м-моє в-йітання, — перестрів мене в проході Сідлецький. — Як ж-життя? В-ви чогось д-дуже п-подалися.
— Кепсько, — покрутив я головою. — Нема роботи.
— М-мені з д-дому те сам-ме пиш-шуть. Йдіть до ді-да, — так усі в полку називали командира. — М-може, щось знайдеться.
Я по-дружньому потиснув йому руку.
Полковник засідав з штабістами. Я опустився на лаву в коридорі. Темніло в очах, млоїло. Я мало не падав.
Минуло близько години. В кабінеті почався гомін, офіцери виходили курити. Я переступив поріг. Полковник ще розмовляв з начальником штабу, батьківським, наставницьким тоном щось розтлумачував. Він кілька разів зупиняв на мені погляд, та не бачив. Але ось начальник штабу відступив од столу, я привітався.
— Що вас знову привело до нас? — запитав полковник, видко, ще не забувши, як я молив його, щоб, крім мене, взяв на роботу Покутського.
— Чи не знайдеться яке-небудь діло?
Полковник звівся, втомлено випростався.
— Нічого не можу порадити.
Я не рушав з місця. Мнучи шапку, думав: «Тільки б не впасти». Військові витрачають половину життя на умовні ігри й не люблять комедіантства.
— Водогін працює добре, — мовив полковник. — Ви кваліфіковані спеціалісти. Та що вдієш? Не можу вам нічого запропонувати. Хоч… Дивіться самі: треба розібрати старі туалети й позасипати ями.
— Згодний, — сказав я.
— Тоді попросіть у чергового інструменти і приступайте.
— Але якби ваша ласка, то я взяв би продукти наперед. Тільки тепер полковник глянув на мене пильніше.
— Я розпоряджусь, — сказав він, опускаючи очі.
…Коли тобі вкрай погано, думай, що комусь ще гірше. «Вони десь нанівець пропали. Бідні мої хлопці…» Я пригортав до грудей пакунок з продуктами. Вишневе пруття за пазухою терпко поколювало шкіру. Я то підбігав, то йшов повільніше, віддихуючись, то знову пускався підтюпцем. Чому ніхто з психологів не напише дослідження «Людина в біді»? Це була б надзвичайно актуальна книжка. Грушевич клявся, що Живецький крутив головою і силкувався дістати рукою до очей.