— Я теж минаю, — сказав я.
Невже є такі, що займаються ділом? Хто вони? Микола видав кілька серій відозв, але чи можна на це дивитися серйозно? Очевидно, це тільки слова. Базіки зчиняють галас навколо вигадок.
Промовами не створиш ілюзії опору, — додав я.
— Я вам скажу інше, — почала Марійка. — Народ таки протестує. То тут, то там. А ці диваки милуються собою. Якби справді навколо стояла глухомань покори, то й зібрання, і чутки всякі мали б сенс. А коли навколо неспокій, то навіщо тішитися цим?
— Хотять, аби й про них знала історія.
— Так воно виглядає.
— Це спосіб триматися в кандидатах на провідників. Адже те саме діялось до створення республіки, яку згодом самі ж довели до занепаду.
— Ви тієї думки, що міцну владу можна здобути силами однієї добре збудованої партії?
— Я поки що не перестаю носити в уяві ідеал демократії. Тому засуджую політичний стрій диктату. Може, я помиляюсь, та що зробиш, коли несила в одній принуці чекати іншої.
— Так, так. Ми, мабуть, завсіди будемо жадати особливого погляду на себе. Хіба ми не через це іноді кажемо, що ми національне монолітні, що соціальне вивінування у нас не грає ролі. Нас привчили до цього чужинці.
— Перед загрозою фізичного винищення, у який бік не пускаєшся…
— Боже, як перед нами темно, — зітхнула вона.
— То Грушевський має рацію? — запитав я.
— Якщо нас будуть і далі тримати в резерваті, який називають автономією, то має.
Вона сперлась ліктем на бильце, звісивши на плече голову. Знову зітхнувши, сказала:
— Над усіма примара смерті.
— Щось схоже було, мабуть, тоді, коли Мойсей виводив свій рід на офіровану землю.
— Ой, давайте балакати про щось інше, — попросила вона.
— Та мені пора, — звівся я. — Дозвольте колись принести кращі слова.
— Спеціально підготуєтеся?
— Спокійної ночі!
— Добраніч.
Марійка провела мене до дверей і повернула ключ у замку. Після цього вона доїсть своє яблуко і ляже спати.
Може, принести їй сухарів? Мені щастить приходити туди, де наступає край. Це не випадковий збіг обставин.
Яка навколо темрява. Ми поздихаємо, як руді миші. Одні в Корняктовому льоху, інші в концентраційних таборах, ще інші у спалених селах. Народ, як отемнена секта, чекає свого кінця.
Я затримався в казармі до вечері. Допомагав Адамові різати хліб, розливати в казани суп і настільки піддобрився, що наладував собі повнісіньку торбу. До Марійки Вістун я прийшов пізнім вечором.
Вона нітрохи не здивувалася, побачивши мене. Я спитав, чи немає чим посвітити. Вона принесла з передпокою замусолену лампаду. Я виклав на стіл продукти. Але й вони її спершу не цікавили. Лише згодом вона сумовито глипнула ла нарізаний хліб і відвернула задумані очі. Я заховав до кишені торбину, рушив до дверей.
— Я вчора купила сахарину, — сказала Марійка.
— Зі мною розплачуються продуктами. — Я переступив з ноги на ногу. — Ситуація звісно яка, а в мене запас. Думаю, поділюсь, адже на ярмарку нині не багато накупиш.
— Вчора хліба й не було, — ніби лиш заради ввічливості підтримала вона бесіду. — Селянки винесли коржики, та вмить розхапали.
Вона була якась в’яла, байдужа, потойбічна. Ніби розуму торкнулось безумство.
— Вдень я нагріла чаю, але чогось не могла пити. Ми, голодуючи, пробували грати, а вона до краю занепала.
— Я стала в чергу, цілком забувши про книжки, та на них ніхто не поласився. А коржиків для мене не вистачило.
«Мабуть, і вчора не мала крихти в роті».
— Навіщо так багато. Прокопе? — мовила, розтягуючи слова. — У вас турботи й без мене.
Вона взяла зі столу грінку й почала поволі їсти.
— Як я віддячу?
— Аби ми жили, Марійко, — відказав я так, як на таких випадках відповідають у Колобродах.
У її очах застиг біль. Я натиснув на клямку, але не йшов. Мені здавалося, що я повинен якось втішити її. Та що говорити? Хіба я знаю, де кінець недолі?
— А чого ви йшли тоді за мною?
— Коли?
— Тоді… першого разу. Невже ви забули?
— Не знаю, — почав я збентежено. — Просто блукав вулицями. Ну, до побачення, Марійко. Біжу, бо поцуплять патрулі.
Вона встала зачинити двері.
Наступного вечора я прийшов знову. Двері були залишені наотвір. Я тихо ступив до передпокою і побачив Марійку в кімнаті на канапі. Вона читала книжку. Диміла лойовим чадом лампада. Цього разу я тут почував себе вільніше.
— Ти хвора? — запитав я.
— Голова боліла. Думала, що засну, а ви не достукаєтесь, тому залишила двері відчинені. Сідайте, будь ласка, — запросила Марійка, та тут же спохватилась: — Ой, я пролила на стілець жир. Моя сусідка хотіла забрати лампаду, але я попросила залишити і позичити оливи. Голова так боліла, що тремтіли руки. Витріть ось газетою.