Я відчував незрозумілу відраду, слухаючи її мову. Про неї не можна було подумати погане. Принаймні мені так здавалося.
— Голова болить, а ти взялась читати, — сказав я з легким докором.
— Це я переглядаю татусеві промови. Я їх знаю майже напам’ять, та просто дивлюся. Татусь мій був депутатом за Австрії. Сільський учитель вирішив переконати сейм. Не встиг виголосити одну самостійну промову, як навчив тих, хто його ощасливив депутатством. Після цього йому вручали заздалегідь кимсь складені промови, і залишалось тільки виголошувати. Коли татусь помер, дуже шукали тексти — я їх закинула і не змогла знайти. Один професор питав. Хотів видати, мовляв, мають наукове значення.
— Пошесть, — сказав я. — За приписами скоро будуть глину місити. Коли звичку перетворюють у науку, тоді розум спить. Це декому на руку. Якби кошеня вчили бігати за мишею, воно згодом здохло б з голоду. А люди, привчені до сплячки, потрібні. Це раби.
— Вас приємно слухати, коли ви в такому гуморі.
— Наполеон казав: хто може все сказати, той може все зробити.
— Хотілося б побачити. Ви якась неподатлива людина. Ви вмієте знайти винного, і вам легше переносити тяготи. Я про це вчора думала, коли ви пішли.
— Не хвали, Марійко, бо зіпсуєш. Похвали з уст такої дівчини…
— Якої?
— Небезпечної.
— Чим?
— Гм… Вродою. Але ще краще, що ти вмієш думати.
— Я переважно безтурботна.
— Неправда.
— Легковажна… Ви ж знаєте, що являють собою гімназистки. Я була справжньою гімназисткою. Сьогодні що-небудь допускала до голови, а завтра…
— Перепрошую, Марійко, — перебив я. — Помовч, — додав я, засміявшись.
Вона опустила очі. Зі стуленими віями, ледь піднятими, тоненькими, мов з пляшкового денця вирізаними горбками брів, з падаючою на щоку косою вона була така по-жіночому мила, що я здивувався, що все це бачу.
— Замолоду багато помиляються, — сказав я.
— Не віриться, що й ви помилялися.
— Я жив під бичем, тому не нарікаю. Але через нерозумність робив дурниці.
— Що, наприклад?
— Я не любив злих людей.
— Вони ліпшого не заслуговують.
— Е ні, їх треба ненавидіти. Одного разу я сів на товарний поїзд, добираючись додому. Мене в степу скинули, зупинивши поїзд. Я пішов уздовж колії, мене захопила ніч, я шкутильгав шпалами до світанку. Я сердився на залізничника, а це був негідник, якого мало задушити, як гниду. Адже він бачив, що я гімназист, що торбина моя порожня, а очі світяться від голоду. Я на нього сердився і оплакував його, бо це був галичанин. Я справді плакав, ідучи по шпалах. А тепер, згадуючи цей випадок, я шкодую, що не поволік залізничника під колеса. Це легко було, бо поїзд лишень притишив хід. Зрештою, я міг зіштовхнути його з тамбура і сплигнути з іншого боку. Мене б не спіймали.
— Чи мені причулося, чи хтось стукає? — підвелась з канапи Марійка.
— Гримають.
— Якщо це поліція з перевіркою квартири — мені кінець.
— Відчиніть, Прокопе. Це або моя сусідка, або Зорянка. До мене більше ніхто не приходить.
Я, мов зненацька застуканий звір, переминався біля дверей, не знаходячи ключа.
— Що там з тобою? — почувся жіночий голос. Я зітхнув і відімкнув двері.
— А! — сказала Мигельська, минаючи мене і прямуючи до кімнати.
— Ага, — відповів я, невдоволений її вторгненням.
Вона озирнулась і криво посміхнулась. Я відповів тим самим, і юна поетеса, війнувши спідницею, лягла поперек канапи.
— Ти не сама, — звернулась вона до Марійки, нахиливши, як гуска, голову.
Волосся Мигельська стригла під хлопчика, щось хлопчаче було в усій будові її тіла.
— Це Прокіп, — сказала Марійка. — Та ви ж знайомі…
— Тебе давно не видно між людьми, — не звернувши уваги на Марійчині слова, сказала Мигельська. — Я написала нового вірша, прийшла похвалитись.
— Читай. Прокопе, ви любите вірші? Я відповів, що люблю, і згадав, що так само мене колись питала Грушевичева Христина. Що за дурне запитання?
Хіба поезію можна любити чи не любити, якщо вона поезія? Побачимо, якою сприйнятливістю наділила природа цю кістляву дівицю.
— Слухай: