— Я тебе не відпущу.
— Будь ласка.
Тихе постукування в замінованому тишею будинку перенесло мене немовби в якусь предковічну долину, наводнену таємницями.
Марійка поставила на стіл пляшки.
— Якби не це, ти не прийшов би?
— Я через годинку повернуся.
Ми пили із злістю до себе і швидко сп’яніли. Спершу перемовлялися, потім втомились і порозлазилися по льоху. Олекса сидів на цеглі біля печі, обхопивши руками голову, ніби її йому щойно повернули і він не знав, що вона собою являє. Грушевич лежав долілиць на підлозі, витягши руки, ніби силкувався щось дістати, Кривов’яз і Павло поснули. Микола сидів під своїми нарами. З небагатьох слів я зрозумів, що всі вони теж намагалися спровокувати повстання.
Спотикаючись, я вибрався нагору і, пам’ятаючи, що треба йти лазом попри фасади, повз із заплющеними очима, обдираючи руки.
— Який ти славний, — зраділа Марійка.
— Я п’яний.
— Тобі погано?
— Ні.
— Я тебе покладу спати, буду пестити…
— Не муч.
— Добре, добре. Лишенько ти моє несправедливе. Хлопцям допоміг, а мене відштовхуєш! Каторжник, ти прийшов до мене без серця. Чому я тебе не стріла раніше?
— Я відробляв Австрії за бункер.
— О, тобі в усьому перешкодили поважні причини. Який ти серйозний у мене! Лягай, Прокопику. Ти маєш звичку псувати людям настрій, а вони однаково не бачать того, що ти. Люди — це ярмарок.
— Піду!
— Спи.
— А ти?
– І я.
— Ти не роздягаєшся?
— А ти?
— В мене рубці на тілі.
— Спи, хлопчику. Хто тебе навчив терпіти за все, що діється? Спи, мені нічого більше не треба. Як німо в нас. Ніби в іншому світі. Ти спиш, а я тебе мовчки кохаю, і тобі не хочеться послухати, як б’ється моє серце. А я хотіла б, аби ти був завсіди зі мною… Надворі місяць. У кімнаті світлішає. Твоє лице чомусь наче на грошах викарбуване. Скільки тобі років?
— Вісімдесят вісім.
— П’яний.
— Правда.
— Так багато?
— Додався до батька.
— Так ліпше?
— Міцніше.
— А я сирота.
— Частіше ходи на материну могилу.
— Боюся.
— Клич мене.
— Я заслоню вікно, щоб місяць не заважав. Не можу терпіти, коли він никає по хаті, як шпигун. Ти заснеш, а він нишпорить, передивляється твою одежу, шукає заборонених книжок, гидливо шкіриться, побачивши зацвілу шкуринку під шафкою. Цей місяць взагалі неприємне створіння. Мабуть, і земля, світячись відбитим промінням, така ж неприваблива для очей неба.
— Що в тебе за фантазії!
— Ти не знаєш, що це в моєму характері?
— Не треба.
— О, і тут ти не даєш мені волі. Можу битися об заклад, що ти встанеш і відштовхнеш мене від вікна: в кам’яниці навпроти світиться, молода жінка вже лягла до ліжка, а чоловік скидає вбрання. Зараз він теж ляже, вона відсунеться до стіни, дасть йому місце, потягнеться рукою до лампи, щоб вкрутити гніт, але вона так уже чекає, що опустить руку, і чоловік сам погасить…
— Одійди.
— Ну ось. А поверхом нижче я щоранку бачу, як на балкончик виходить сонне хлоп’ятко. Воно виходить тихо, несміло, мружачи очі, з таким виразом, ніби чекає, що за ніч щось мало змінитися. Мабуть, йому щось наснилося, правда?
Я не озвався, і вона злякано шугнула на канапу, мов намагалась ще хапнути мою свідомість. Я вдав, що сплю. Вона крутилась, умощуючись, і поклала голову мені на груди. Коли вона засне, то відсунеться, хіба що триматиму в обіймах. Відсунувшись, вона підпадає під владу чужини. Вона й чужа. Це просто химери тіла. В її серці порожньо. Хтось нагодиться і забере її. І вона не буде згадувати цих хвилин.
Олекса розповідав, що бачив, як уночі вставав Живецький. Він обмацав стіни і хлопців, а коли наблизився до нього, Олекса мало не знепритомнів. Живецький поклав йому на чоло руку, мовчки постояв і пішов на своє місце.
Його життя зосередилося на тому, щоб підслухувати і підглядати. Ця концентрація сил не може викликати доброго самопочуття навіть у цілком безгрішної людини, якою є людина неволі. Якось Кривов’яз вичитав у одного розумного поляка: людина в неволі не здатна робити ні зла, ні добра, і не достойна нагороди, і не заслуговує кари, бо в такому становищі всі її вчинки є необхідністю.
Я пробродив весь день вулицями. Червоно заходило зверху світліше, а внизу темніше сонце. Я поспішав показати його Марійці, але біля її будинку побачив, що звідти його не видно.
Марійка налила в склянки чаю.
— Ти мучився? — Марійка пильно подивилася мені в очі.
— Чого? — Я посміхнувся.