— Через вчорашнє. Через те, що сталося.
— Ні, я придумав собі виправдання.
— А мені?
Я опустив очі.
— Я сподівалася цього. Я знала, — поставивши склянку, сказала вона.
— Що з тобою?
— Нічого. Просто я думала, яка щаслива, що з тобою, але яке моє щастя хистке.
— Закохані вічно порпаються у своїх вчинках і тремтять. Що ж до щастя, то…
Вона гірко посміхнулася.
— Бо вони починають жити одне одним і йти в гадках одною стежкою. Вони звіряються, щоб знати напевно, чи одною. Це прекрасно. Так вони відкривають себе в коханні. Але ти на це не здатен, ти егоїст, чужий.
— А я, грішним ділом, думав це саме про тебе. Либонь, ми сходимося на одну стежку. Вона розгублено крутила склянку з чаєм.
— Я, Прокопе, хочу всього або не хочу нічого. Я не задовольняюся недоїдками. — Очі її спалахнули гнівом.
— Я, як бачиш, приймаю від поляків недоїдки і мовчу.
— Ти лише для себе цілісна натура, а для інших — маленька данинка.
— Я не хотів би сваритися.
— Бо ти не любиш. Тобі треба такої, яка б тебе втихомирила, розвеселила брязкотливою думочкою. А скільки це мені коштує — знаєш? Ти вмієш оцінити жіночу відданість і самопожертву? Ні, Прокопе!
— Прощай, — спробував я звестися.
Вона окинула мене коротким і швидким поглядом.
— Уже? — схопилась на ноги. — Я тобі не дам покинути мене. Жорстокий!
— Ні, я ліпше піду. Думаю; наступного разу в нас удасться бесіда.
— Не підеш! — скрикнула вона. — А коли… Коли підеш, то знай: я донесу на тебе. На всіх вас там, у льоху. Я рас вистежила. Колись я вчула вас на музиці. Ви — змовники. Вас чекає шибениця.
— Ти божевільна.
— За своє щастя я на все готова.
— Побачимо, Марійко. Тепер такий час, що ситуації — не з моря погоди виглядати.
Сказав це, і страшно стало. Якийсь забобонний страх, ніби я щось накликав. Марійка впала обличчям на руки і заридала, ніби теж відчула ту біду.
— Не треба. — Я підняв її за плечі і, нахилившись, поцілував в уста. — Це нікому не потрібне.
Виплакавшись і витерши очі, вона жалісливо дивилась на мене і винувато всміхалась.
— Я так хочу тебе навічно, до самої смерті.
— Ти прекрасна, — погладив я їй косу. — Але… трішки нестримна.
— Так.
— Ти любиш мене?
…Вночі загримали в двері. Марійка затермосила мене за плече.
— Ой, я передчувала, що сьогодні прийдуть. Вони тебе заберуть?
Я став одягатися.
— Прокопе, мій Прокопе, — тихо квилила Марійка, білою тінню бігаючи по кімнаті.
Двері розліталися від гримоту.
— Відчини, Марійко.
— Не піду, нехай вломлюються.
— Гірше буде.
— Сховайся.
Я обвів кімнату поглядом: ні, марна справа. Зиркнув на вікно. Відхилив раму, потім раму подвійного вікна. Надворі було темно. Я переліз через підвіконня, вчепившись руками за карниз, повис над вулицею.
— Швидко зачини вікна і впускай, — пробелькотів я, задихаючись.
Я чув гримотіння в кімнаті. Вони щось пересували, обстукували підлогу і стіни. Мене покидали сили. Я закусив зуби і думав про одне: падати — то вниз головою. Щоб не мучитись.
Нарешті вікно тихо проскрипіло. Я не міг піднятися на руках. Якби не Марійка, я б не вибрався назад. До ранку з моїх рук виходила дрож. Марійка гладила їх, журно повторюючи:
— Вони більше не прийдуть. Вони тепер довго не будуть навідуватися. Наш будинок перевіряли ще минулого року. Може, й тепер не вривалися б, якби не почували страху, солдатів нема ж у місті.
Потім вона говорила:
— Ми зв’яжемо з мотузків драбину, щоб тобі легше було триматися. Вони ніколи не здогадаються, де ти ховаєшся.
— Ти знаєш, що випадок має звичай допомагати один раз?
— Тебе береже моя доля.
Я усміхнувся.
— Смієшся! — Вона й собі затряслась від приступу сміху. — Який же ти в мене…
— Не гірший, ніж ти в мене.
— Віднині я буду чемна. Віриш?
— Дав би бог.
— Ми через погане життя дуріємо.
— Я сьогодні це саме думав. Можеш дещо опускати, ми вийшли на одну стежку. Вона знову пирснула і міцно пригорнула мене.
— Смієшся? — запитав я. — Що нас довело до цього аж ніби вигаданого життя?
— Вигаданого? Ні, Прокопе. Це нас так вигадано визволили. Врятували. Принесли цивілізацію.
— Завтра ми нікуди не виходимо з дому. Проспимо весь день.
— А який ти вдень? Ти не перестанеш мене любити?
— Завтра скажу.
— Ти мене навчиш боятися. Я вже боюся, що надокучу тобі за день. Але я буду старатися. Я наведу в кімнаті порядок, принесу квіток. Знайду тобі гарних книжок.