Дорога вилась видолинком, понад струмком, що вибігав з пожовклої діброви. На полини нудьгою падала біла павутина. Вдалині я побачив вершника, що швидко наближався. Охляп на шкутильгаючому конику їхав циган, чоло його полискувало, як скиба свіжозораної землі на сонці. Я махнув рукою, він стримав шкапу. Поверх голого тіла на ньому була сукняна свита, перехоплена в поясі дерев’яним ґудзиком, з отвору світилися чорні оченята голого циганчати.
— Пане, туди не йдіть, — перестеріг мене циган, повертаючи коня назад. — Там біда, там убивають.
Тільки тепер я помітив заграву і клуби диму над горизонтом.
— А що там таке?
– Ішло військо через село, бешкетували, і село збунтувалося. Тепер ось бачите…
Циган підняв руку і потряс пальцями, немов прощаючись.
— Підпалили?
— Так, пане. Горить.
Циган скривився і шарпнув вуздечки.
— Вйо-о-о!
Голос його тріснув серед поля якимсь неповторно дивним звуком. Він чогось повернув мене в мої гімназичні роки. Я мріяв зрідка, та завжди про одне: ні, я не герой, але мене просто всі люблять. Я бачив себе серед хлопців і дівчат у заповненій легкими сутінками кімнаті, награє гітара, дівчата наспівують якусь пісню, а хтось із хлопців розповідає гарну бувальщину, дивиться мені в вічі, всміхається, і його усмішка, притягує спочатку до нього, а потім до мене дівочі зори… Я всім до болю вдячний і на все для них готовий.
Переді мною встала хмара диму, і з неї дивилися сполохані очі циганчати на голих грудях батька. Чого циган покинув жінку? Може, він удівець? А може, був жонатий з селянкою і втік від неї, бо над її головою висне вічне нещастя? Це припущення мене схвилювало. Я повернув назад до міста, несучи в серці таку нудьгу, од якої хотілося завити вовком.
Циган повернув на поперечну дорогу і посувався обрієм тремтливим метеликом. Його захоплювало осіннє марево, як кривда заволікає свідомість. «Свідомість розбуджує зі сну лише вітер літ і порівнянь».
Я спіймав себе на тому, що з якогось дива мої думки перейняли Марійчин тон і голос і намагалися вкладатися якимись журливими ключами точнісінько так само, як у Марійки: на польський лад, манірно і сентиментально.
За південь я знову був на подвір’ї, де спав під сіном. У садку між вологою травою гнили сливи. Я почав їх збирати і їсти. Надійшов господар, сивобородий селянин в драному півкожушку і зеленому пом’ятому капелюсі. Він боязко, якось немов крізь власні очі, зиркнув на мене і, одвернувшись, рушив під повітку. Я відчував на собі його підозріло-зацькований погляд, та продовжував мовчки збирати сливи і напихати кишені. Треба було зі старим привітатися, але він так несподівано появився переді мною, що я розгубився. Він тільки спитав очима, що я тут роблю, і втік. А що я роблю? Хіба це можна пояснити? Адже ми давно не зупиняємося в розмовах на цьому. Я нікому не розповідав про свою роботу в казармах, Олекса мало говорив про свої картини, Ганиш майже не згадував про свої пісні, Марійка не балакала про музику, Кривов’яз — про історичні науки. Очевидно, ми бралися за те, що не могло мати в собі правди, і мовчали. У сад прибіг білявий хлопчик років дев’яти.
— Ти хто? — запитав він, узявшись руками в боки. Мабуть, його послали.
— Не знаю, — відказав я.
— Не знаєш? — здивувався малий. — А я знаю, хто я. Я Семен.
— Я Прокіп.
— Чого ти їси гнилі сливки? Принести тобі добрих?
— Я вже наївся.
— Якщо ти голодний, то прийди до хати, вклонися, тобі подадуть, чим багаті. Ти ще ляжеш тут і вмреш, тоді татка заарештують.
— Не вмру, я здоровий. І іду до Львова.
— Не дури. Сюди вже приходили вмирати. Ти поганий, хочеш, аби татка заарештували через тебе.
— Ні, хлопчику, я лише стомився.
— Я тобі винесу лемішки, і йди собі. Нащо нам напасті?
— В тебе розумний батько, — сказав я.
— Він боягуз. — Хлопчик підступив ближче. — А я не боюся нічого і вийшов тебе прогнати.
— Повір, я не вмру.
— Але ж мені тато не повірить.
— Добре, зараз піду.
Хлопчик зрубав прутом ясно-жовтий заснічений соняшник, і у віниччі під хатою загупали його босі п’яти. Через хвилину він повернувся в сад.
— На тобі лемішки, з’їж та йди собі.
— Ти сердитий.
— Я справедливий. І багато не розбалакуй, не заговориш. Лічу три рази до десяти, й щоб тебе тут не було.