— Принесіть води. — Докія кинула мені в сіни відро.
– Іду по зайців, — відрубав я.
Вже причинивши двері, вона знову їх відхилила, і я побачив її наповнене гадюками око. Я голосно засміявся і сіпнув двері до себе. Зіщулившись, Докія швидко відійшла до скрині. Я дістав з підвіконня шапку і рушив надвір. З саду побачив її через бічне віконце — на обличчі її був такий вираз, ніби секунду назад вона була присутня при вознесінні Ісуса Христа.
У лісі вітерець насіяв навколо дерев гнізда сухого листу. Я знов наткнувся на глибокі й гострі вепрячі сліди. Вони кружляли навколо галявини, густо були нашпикані біля гудзюватого дуба, де звір з насолодою чухав бока, і, минаючи галявину, вели в нетрі. Видко, вепр зачув запах людини і не посмів заходити в її володіння.
Здобич схвилювала мене — я зняв чотирьох вуханів. Поміркувавши, двох прив’язав до гілляки, а інших двох метнув Докії на скриню.
— Поміч у свій час, як дощ у засуху, — мовила вона.
— Так-то воно буває, коли збираєшся до Хоми, а заїдеш до куми, — посміхнувся я, бо вже не міг сердитись на цю темну жінку.
Вона постояла, замислено дивлячись у вікно, потім нагнулася під лаву за пляшкою. «Вип’єш?» — запитали її очі. Наливши в кварту, вона спершу прихилилась сама, а тоді поставили посудину і пляшку переді мною. Я заперечливо захитав головою. Вона нахмурилась і тикнула пальцем на пляшку.
— Ця ліпша. Ця не пригоріла.
Я випив для годиться, тоді молодиця — однаково мало пропасти — налила собі ще.
— Я на колонію, — скривившись, сказала вона. — Ший, ший малому солом’янки.
— Що то за колонія?
— Там був хутір. Людей виселили, приїхали поляки… Всього можна дістати, їм уряд дає.
— В селах реквізують, а їх постачають?
Докія зміряла мене пильним поглядом і попрямувала до виходу. Я так і не зрозумів, як вона сприйняла мою репліку. Повернулась вона години через три з повною торбою. Знову — сухар, печений хліб, ячмінь на солод для самогонки, вузлик муки. На Докіїному лиці я прочитав: «Не було б колонії, трубіли б ми з голоду». Одсуваючи, як непотріб, зайців, вона пробубоніла:
— Я їх буду патрати?!
— Дошивав солом’янки, — виправдався я.
— Довго.
— Скільки треба. Вовки за мною не гоняться.
— Шкода.
«Іди ти до біса!»
— Малий уже бігає?
— Надворі.
— А той хирний не вставав?
— Ні.
— Слухай, — затермосила вона чоловіка за плече. — Досить тобі.
Окільнюк солодко потягнувся, замурликав.
— Одягайся. Вночі будеш кукати коло трубки, я тебе знаю. Ну!..
Окільнюк злобно витріщився на неї і замахнувся ногою. Докія відскочила і з випростаними руками стала обходити його з голови. Старий прожогом схопився з лежанки і, вигнувшись у поясі, ніби його штрикнули під ребро ножем, вибіг до сіней.
— Мер-зен-нийІ — кинула вона йому вслід. Окільнюк одягнувся і допоміг мені сплітати кіски, а потім знімати шкурки. Увечері ми зшивали валянки. Окільнюк розповів, що воювати йому не довелося, бо ходив прислугою в лазареті, але страху зазнав — лазарет кілька разів оточували. Мила його розчулилась і до зайця поставила на скриню наповнену пляшку без шийки. Вони навіть перекинулись кількома ласкавими слівцями. Я подумав, начебто це дика кішка і ведмідь з вирваним оком (таким мені чогось здавався Сильвестр Окільнюк, коли сердився). Під кінець вечері всі ми трошки розвеселилися, а коли старий зажадав свіжої води і сказав: «Нехай принесеться», що означає по-галицьки «Іди принеси», — я до решти змінив погляди на цю оселю, подумавши, що вони просто зіграли переді мною комедію.