Після маминої смерті я ріс трохи в Крицяків, утікав до дяка, до бокораша Максима Третяка, потому Крицяки мене знову прийняли, бо Третяк подався на роботу до Австрії. До Данила я вернувся ще при Дарині, коли мені сповнилося одинадцять років. Пас товар. Вліті Троян за недоумкуватість скнів над підручниками, і я біля нього опанував усю премудрість початкової школи. У Сучаві Троянові стало ще важче, під час канікул я його потроху підганяв у науках. Забачивши це, Данило мало не вигнав мене з осідку, та, розміркувавши, восени одвіз нас обох до Сучави.
Я потрапив у рабство. Скільки таланів у Данила, стільки ж безталання в його сина. До того ж Троян був неймовірно ледачий. Я чистив йому одяг, ходив за нього складати "часослова і скорочену теологію", освідчувався од його імені дівчатам, а найгірше — він мене примушував вступати в поєдинки з румунськими школярами. Від батечка він успадкував лишень скнарість. Мені щоночі снилося, як я добираю ключа до скриньки з продуктами. Якби не одна пригода, Троян заморив би мене голодом.
Якось я об’ївся нестиглими борівками. Упав, корчить мене різь у шлунку, прошу в Бога смерті. Всевишній справді змилосердився, садовина хлипнула цівкою назад. Нагодився Троян, проте здалека не второпав, що зі мною, а коли наблизився, я затер усі сліди, бо не хотів перед ним принижуватися. "Ти що робиш?" — вражено спитав Троян. "Нічого". — "Брешеш!" Я забожився. "Брешеш!" — з жахом пробурмотів Троян і додав, що все добре видів: я проковтнув гадюку. Того дня Оксен Супора сподобався б Данилові Крицяку, бо не був "прямолінійним". Я "зізнався": "Так, Трояне, але нікому — ні словечка. Так, у мені сидить змій-ненажера, коли зголодніє — намагається вилізти крізь рот. Мені треба багато їсти…" Ми з Трояном спали на спільній лежанці. Він став білий від страху. Відтоді уривав од власного рота, аби з мене не вийшов змій.
На останньому курсі Троянові, либонь, допомагав святий Іван Сучавський. "Через ті школи, — сказав Данило, — я голий перед цісарем і перед тобою. Зоставайся дома". Троян ніби й зрадів. Ще б пак! Я не буду його більше бентежити своєю гадюкою. Ми з Данилом відвезли його до Сучави, і дорогою Данило замріяно говорив нам про Русь від Карпат до Камчатки, про сміливу боротьбу "твердих" з обмеженими консерваторами, та жодного слова не мовив про те, що в моїй долі наступає "крутий перелом". Коли верталися, було сказане недоказане: "А книжки, заслані під бандеролем професором Драгомановим, яко неодвітнії для приміщення бібліотеки, спалено". Можливо, цим Данило натякав, що, стаючи до батога, я не маю за чим шкодувати… Через рік Трояна відрядили до Віденського університету студіювати філософію. Тепер він уже має в тому університеті посаду: професор Троян Крицяк, лідер і провідник буковинських "твердих", книжок під бандеролем не засилає…
— Вйо, здохляки! Вйо з рідної землі! Щастя, що не вмієте балакати, бо мусили б навчитися німецької, румунської, польської, турецької! Вйо за цісаря! Вйо на війну! Най буде війна, чорт забирай! Вйо!..
Кобила в мене дурна, а Ломикаменя виплекав з лошати, тямущий гуцульський коник.
— Вйо, Ломикаменю! Тяжко вгнатися за Крицяковими багацькими? Вйо! Всі рівні лише перед лицем смерті, і той мудрий, хто хвалить себе з могили. Вйо за цісаря!..
Почув би Крицяк — не минув би нагоди накинутися: "Але ж ти злий, парубче!" Може, й справді я злий? Я відчуваю, що мене обійдено, хоч маю все, що мають інші, а коли бачу в когось більше, в мені прокидається підозріння… Таки злий! Живих готовий різати, а на мертвих заробляти, як піп чи професор. Мене десь обійдено і, як дурня, кинуто в потік, з якого нема виходу. Недарма Крицяк радив: "Візьмеш себе в руки — стане легше. Життя людині дається для того, щоб вона навчилася перемагати себе". Потому він зробив старечу гримасу і сказав, що кожному з нас слід би вигадати про себе якусь героїчну історію, щоб оживати в цій історії, коли долають втома, розчарування і незлагоди. Ось він умостився на підводі і, задерши носа, смакує якусь героїчну історію, оживає… Осідлав крилатого коня, озброївся двосічним мечем, громить габсбурзький генералітет. Покажи їм, стариня, де раки зимують! Адже ж викурили з теплого гніздечка. Покажи їм! Ади, перехопив на плече бичисько, як карабін. Воїн цісаря!.. Він комусь намилить потилицю, пани-боги-добродії…