Я смикнув віжки.
— Вйо, Ломикаменю!
Коненята рвонулися вперед, випереджаючи Крицякового воза. Данило заволав:
— Ти здурів! Чи батога просиш?
(Мабуть, не встиг зануритися в героїчну історію).
— Чого наїжджаєш?
— Фронт приснився.
— Коли в тебе глузд за розум завертає… — сплюнув. У голові обозу Іван Кошута, розлуцького ватага син, затяг:
У гущі мряки, мов у нечуваному світі, де ніщо не пропадає, млосно ридало: упала, упала, голівка упала, голівка упала.
Крицяк зіскочив з воза. Я теж не всидів.
— Заждіть, стариня, — вчепився йому в рукав. — А може, я того німака, що нас провадить, кину в Черемош та й повернемо додому? Чуєте, Крицяк?
Данило всміхнувся куцим обрубком своєї слухняної посмішки і пробурмотів:
— Бойчак загилив кизяк, вліпив кизяком — ґудз під оком.
— Я не жартую, стариня! Ви мене знаєте.
— А знаю! — знову той самий обрубок посмішки. — Спочатку налякай, тоді покажи ведмежий барліг.
— Що ж? Лякати і ви вмієте, — мовив я. "Ти вмієш наводити страх! Де ще ходили чутки про мобілізацію, а ти трубив селом, панікував…" — Ви п’ятий рік торочите про війну, Крицяк, — сказав я з люттю, ніби Данило був винний, що нас гнали на фронт.
— Я передчував і готував люд… — Він судорожним рухом поправив кресаню і зітхнув.
"Не терплю, коли гірняк вимацує себе перед світом, як мавпа в дзеркалі".
— Кому від того легше? Може, вам легше, Крицяк? — Він не відповів, і я майже переконався в своєму припущенні. — Вам, Крицяк, таки легше!
І Данило зміряв мене довгим пронизливим поглядом.
— Ти чого розійшовся? Чого?
— Бо у вас від страху губи зсиніли. А коли б вам громада звеліла вбити німака?
Йому, видно, увірвався терпець. Нервово смикнувши вус, гаркнув:
— То бий орчиком суку! Чого чекаєш?
Я зірвав з орчика шлею. "Нема! Нема в горах добрих леґенів. Перевішали. Витлумили. Лишилося таке, що само дає собі руки скрутити. Мертві нейтрали! Лицарі страху! Воюєте, поринувши у вигадані історії…"
— Аби тебе світ не знав! — просичав наді мною Крицяк. — Не вмієш жити в пошані — за мак-зерно пропадеш!
— Авжеж! — прошипів я. — Краще здохнути в сукняному мундирі. Іван Кошута каже, що будуть годувати мамалиґою з бринзою, аби швидше рани гоїлися.
Крицяк вирвав з моїх рук орчик, прив’язав шлею і підштовхнув мене до воза.
— Дурне ти телятко, Ксеню. Велике, навіть трохи розсудливе, але не може, щоб не побрикатись.
Отаким робом він завжди мене гамував. Якби він крикнув, я і його оперезав би батогом, і німака б скупав у Черемоші. "Дурне ти телятко, Ксеню!.." — лисячим хвостом притулилося до моїх вух, бо сказав те самоповажаний, шанований людьми і від природи делікатний гірняк. Попустивши віжки, я ліг на возі. У вухах мені лящали Крицякові слова. Коли минула злість, задрімав і почув голос пароха: "За корону! За великого Франца-Йосифа!" За ним говорив німець, який нас провадив до Вижниці. "Усі найбільші витвори мистецтва — німецькі. Найсильніші гімнасти — німецькі. Найбільші винаходи і найвидатніші вчені — німецькі. Найкраща промисловість — германська. Найкмітливіші робітники — німці. Де в світі організованість і порядок кращі, ніж у Німеччині?!" Гуцулам на чолі з Трояном Крицяком (лідером нової орієнтації) зосталося лишень прилаштуватися до цього славного племені й жити як у Бога за пазухою. "То чому нас, німців, — провадив далі жовнір, — прагнуть позбавити місця під сонцем? Кайзер і цісар люблять вас, пани гуцули, як рідних дітей, і впевнені, що ви горою станете за честь трону". — "Бідовенькі ж ви мої!" — прошепотів Іван Кошута. Парох став читати: "Сергій Верешко, Іван Кошута, Данило Крицяк, Оксен Супора, Максим Третяк, Василь Чигрин…" Усього сорок чоловік. Парох перехрестився і гукнув: "За корону! а великого Франца-Йосифа!" У цю мить німак озирнувся на пасма гір, немов злякався, що кайзер, якого дурний гуцульський попик забув упом’янути, пустить на село блискавицю.