— Ксеню! Чуєш, Ксеню! — термосив мене Данило. Я розплющив очі й передражнив німця:
— Усі найвидатніші в історії подвиги — прусські…
— Тьху!
— Боги-пани-добродії, — надточив я.
— Тьху! — мов під’юджував Крицяк і зблід, сатаніючи.
— Нас комісують, стариня, — сказав я, сідаючи. "Еге ж, відпустять, — й самому скортіло повірити, одначе щось заперечувало: — Не спокусися! Дати зневіреному чоловікові трохи правди — і він глибше влізе в ярмо". І все-таки вголос я додав: — Розпустять, навіть на світ не встигнемо глянути.
— На що там дивитися!
— Тато раз на віку спускався в діл.
— А дідо чого зслиз з рівнини?
— Бо спалив графову скирту.
— Завиграшку?
— За кривду… А німцева шинеля якраз на мене! І карабін придасться: моя рушниця б’є, як розсохла сикавка.
— Вио, здохляки! — хтось попереду підганяв коней, Крицяк аж скривився од пересердя. Либонь, дорога стала пекти. Ще раз сплюнув й подався геть, а я подумав: "Вернешся, ще не так припече!"
Тужливо, майже жіночим голосом Іван Кошута виводив:
— Втечу я з фронту, — мовив я собі так, як колись хлопчаком говорив: "А я ще тебе ошукаю, Трояне!"
Крицяк справді вернувся.
— Ксеню, може б, дременути в ліс? — зацьковано блимнув очима.
— Обом?
— Можна б і посполом…
— А якщо облави?
— То зітни його з коня! — В Крицякових очах набухли злі сльози. Він поквапливо затуркотів: — Але вночі, аби ніхто не здогадався. Вночі в ріку метнеш. Чи зітни і заховай… Вночі…
Ми заніміли один перед одним, мовби намагалися второпати, на що ще здатні, коли й далі бути одвертими. Нараз Крицякові очі подобрішали.
— Цього місяця Олена буде родити, — коротко схлипнув.
Смеркалося. Уздовж обозу запалили смолоскипи.
— Можна сказати, що німак задрімав у сідлі й звалився в пропасть, — невпевнено міркував Крицяк.
— Будь-що можна сказати.
— Пильнуй, щоб не стрельнув. Бо коні рвонуть з дороги.
— Не встигне.
— Забери папери, в них ми всі записані.
— Один тевтон — на сорок опришків! — пробурмотів я, застібаючи кептар.
— Що вдієш!
— У нього приємне обличчя. Теж лишив десь жінку, діток… Може, тільки оглушити?..
— То дивися сам. — Мабуть, Крицяк відчув тривогу, вилаявся.
— У кого ви перейняли цих "богів-панів"? — засміявся я, внутрішньо одганяючи думку про німця й майже силоміць виволікаючи перед очі Сергія Верешка.
Сергій теж вчився в Сучаві. Австрійці на всі заставки германізували "славів", румуни собі розперезалися. На своїй мові не можна було слова сказати. Хлопці стали популяризувати українські лайки. Всіх охопила пошесть лихослів’я. Верешко блазнював: "Коли чуємо від вродливої жінки "Поцілуй мене в гузицю!.." — то що в цьому поганого, — мало не виспівував він крізь регіт. — Вродливу молодицю я поцілую і в колінце, і в реберце…"
— У кого перейняв? — весело перепитав Крицяк. — Чи пригадаю! Десь малим підхопив. Ох, товкли за це. І не відвик… Дідо дубасив.
— Карабін собі візьму, — сказав я.
— Набоїв має обмаль.
— Почуваються як дома. Крицяк нервово сіпнув плечем.
— Звикли ми до нагаїв хлопче. Коли приблукав отой Айвас, показує папери… — Крицяк зробив паузу і далі повів мову розважливо, наче йшлося про вимерлий балаган. — Показує папери… Генцар — мій. Максимець — мій. Яровиця — моя. Я, каже, купив у трону… Тепер буду вам здавати в оренду. А хто до тартака — тому готові гроші. На паперах — цісарські печатки. З Айвасом гурт озброєних гультіпак. Скільки літ!.. Звикнися до послуху.
Ми порівнялися з водоспадом. Черемош несамовито рвав скелі. Крицякові коні смикнулися до прямовисної обвалини над шляхом. Данило побіг до воза, намотав на руку віжки.
— Ну, буланий. Ти чого?!
Мене обсипало бризками. Під колесами захлюпотіла вода.
— Отут би й скупати німака, — сказав Крицяк, вернувшись.
Я не озвався.
— Ой, скільки тут бокорашів загинуло! Швиргоне дарабою з водоспаду… Дорога й далі понад прірву.
Я витер спітнілі долоні.
— Ні про що не думай, — порадив Крицяк, підпроваджуючи мене уздовж валки.
Я випередив кілька возів. Піт заливав очі. "Убив! Убив!" — вибамкувало в голові. Обіймав параліч…
Діло було так: або ми на волі, а німакові капець, або німак доведе нас до нашої могили, але і його не мине фронтова куля. Я не вагався б, якби побалакав з кимось іншим. Крицяк перестав для мене бути порадником. Ще вчора він ходив з осідку до осідку: "Буде така війна, що в Празі лишиться три чоловіки, у Відні — п’ять, а з таких хуторів, як наш, не зостанеться й сліду". "Син неба", що будував Китайський мур, мабуть, приписував собі менше заслуг. Данило "готував" людей до несподіванки. А тепер, бач, посилає зітяти солдата, щоб дременути в хащі.