Пересиливши себе, я зробив кілька кроків. Та на шляху вже щось скоїлося. Підводи наїжджали одна на одну, долинав приглушений гомін. Я з кимось зіткнувся у темряві.
— Хто?
— Супора.
— Випрягай, Ксеню, — впізнав я Верешка. — Комісія!.. Словом "комісія", лиш змінюючи інтонацію, Сергій висловлював що завгодно. Тепер воно означало: "Ми гуцули, найчудовіший щеп людського роду". Берешко плеснув мене долонею по плечу.
— Повертай дишло! — Провів мене до кінця обозу. — Ото мій старий втішиться! Коли вже точно було знати, що нас заберуть на фронт, бідакові щось помикитилося. Бубонить про свої рани, про Італію, кожного стрічного питає: "Скажи, добродію, що маю робити з ногами? Так мені, ніби їх кулями відбило". Посеред ночі стогне: "Коли б гори росли, як діти. Якби вони так повиростали, щоб сюди ніякий дідько не видряпався!" А що, Ксеню, якби гори справді росли?
Мені не повертався язик запитати, де німець. Верешко взяв у когось смолоскип. Сергій був на голову нижчий за мене, трохи довгов’язий, з плямкою вусиків під орлиним носом. Щоб виглядати старшим, носив довге, як у літніх гуцулів, волосся. Він намагався бути ощадливим в рухах, спокійним, та аж мінився — так нуртувала в ньому невитрачена енергія. Ідучи, він бубонів про се про те, а мені те було чогось не до нутра. Я думав, що цей парубок здатний пошкилювати з невинної дитини, і тиснув його до возів, аби він або лишився, або пішов попереду мене.
Врешті-решт він згубився. Мене палила гадка: "Що вчинили з солдатом?" кому ще, крім нас з Крицяком, це спало на розум, як домовлялися, кому доручити вбивство?
Удосвіта на торохтіння возів з хутора повибігало все живе. Бігли з верхових осідків, з далеких зимарок і царин, де прогулювали товар, з прикритих стрішкуватими ровами лісу поточин. Крицякова Олена примчалася з дітлахами, заховала на чоловікових грудях близькі, ще сонні очі.
— Вернулися! Господарики наші!..
Вона полюбляла чепуритися в моїй присутності. Я дивився на неї, вона те знала і довго, з якоюсь насолодою заплітала і вкладала коси, приміряла намисто, розгладжувала зморшки вишиваної сорочки. Для мене вона була занадто владною і самовпевненою. І тепер я опустив очі. Вона обхопила свого хирлявого пророка і месію обома руками з такою жагою, що й він зніяковів, одначе мовив:
— По війні!
Через опуклий Оленин живіт він дотягнувся до її щоки і чогось, мов свідка, узяв мене за руку, наче збирався похвалити: "Ось кому дякуй, його заслуга". Ще раз цмокнувши Олену, запросив мене до господи:
— Поспимо, доки Олена наготує книшів. Ходи, дома тобі нескоро запахнуть.
Пустили коней на царинку й вилізли на горище. На обійсті попискували дітиська, під головою шемрали бобові стручки. Я думав про німця.
— Спите, стариня?
Данило тільки дужче захропів.
Я сповз із горища й крізь непричинені двері зазирнув до хати. Олена підкидала в макітрі книші, пахло щавником. Оленине лице пашіло великими, як кетяги калини, рум’янцями, губи були розтулені, як у шістнадцятилітньої манірниці. Глипнувши на опуклий живіт, я відступив до виходу, думаючи: "Сам міг підстерегти на призьбі. Може б, не так одиноко було. Все-таки…"
Коли я уздрів Олену вперше, то зрозумів, що віднині чогось повік шукатиму і не знайду. Вдень і вночі перед очима стояло її повне, трохи засмучене лице з великими дичавими очима, і у виразі обличчя було щось трагічне, що викликало болісне співчуття, як материна зажура. Невзабарі, приборкавши набагато старшого Данила, Олена повеселішала, стала найбалакучішою в селі жінкою, але я завжди бачу її такою, як першого разу.
Тепер нам по двадцять два. Я відчуваю, як безповоротно минає кожен мій день, кожна мить.
— Не спиться? — Олена стала біля мене з відрами.
— Нема кому приспати, Олено. — Я осміхнувся. — Дай сюди відра. Може, над потоком якась пригорне.
— А видиш! — Вона опустила очі. — Казала ж…
— Що казала? — Я знову осміхнувся. Якось хлопці присилували Крицяка поставити сулію сливовиці за двійко нащадків, інакше, зважаючи на Оленину огрядність, прилюдно звинуватять його в многожонстві. Вміють сміятися, кляті гуцули.
— Йой, молоко збігає! — Олена зняла з плити ринку і мент стояла до мене плечима.