Він знову осміхнувся — цього разу жалісно й довірливо, і очі його потепліли, ніби звірив мені святу таємницю.
— Такий я… — Далі, либонь, прохопився язик: — А ти — впертий бомкар.
Я сів на стрімкачі, звісивши ноги. Внизу на жолобистих, полизаних течією скелях клекотів Черемош. Здавалося, не струмені води розбігаються, а змії. Долину наповнював шум. Вітер односив його до Гребенища, завертав назад. Заслухавшись, хотілося поринути в минувшину, без страху і турбот, без дивовижної винахідливості, заради хвильки спокою.
Нараз я побачив себе пастушком в полонині. Над головою неозоре синє небо, зокола, вигріваючись на сонці, спочивають старі стомлені гори. Палениця, Горби, Говерла. Я теж відчуваю втому. Мене п’янить запах квітів, присипляють шелести трав. Голоси чередників усе віддаляються, віддаляються, натомість чується нібито мій власний голос, він ніби награє щось із легенд, щось безмежне, як мрія. Мої руки ворушаться. Мені кортить заграти й повернути світові все, що він мені навіяв, бо воно не вміщується в грудях, та мені й не треба такого великого багатства. Перед зором виступають барвисті малюнки: украплені в мармур деревини самоцвітні роси, обрамлені золотими шишками ґонти на хатах… Теплими плаями стеляться мохи, поблискують намиста на дівочих грудях, глицюватими зубчиками вирізняються мережки на білих материних сорочках…
Це зі мною було. Цього я не вигадав, це справжність. Але для чого воно? Розповідають про батька: він завжди чорнив державні ярмарки, так далеко заходив у здогадах і підозрах, що дехто не міг його слухати, а потому виявлялося: все, що говорив батько, — свята правда. Як бракує його суду тепер! А я марю.
— Образився? — спитав Одарій. Його уста лишилися розтулені, мабуть, подумки казав: "Вибач". — Ти не знаєш, що було в нас!
— А що?
— Наш керманич… як наїхали німаки — зганяв хлопців під рушницю. Ми з братом лагодили вориння в полонині — то чекав із солдатами на вагаші… Ми понапивалися тютюнового вару.
— А де брат?
— У горах. Жінки злякалися, що товар реквізують… Як чоловіків. Жінки, звір…
— Вас було двоє?
— Шестеро… Батько вмер давно, не пам’ятаю.
— Жонатий? Одарій потупився.
— А брата як звати?
— Ярема.
– Імена не буковинські.
— Дідо з Галичини… Карабін де дістав?
— З німця, який нас провадив.
Сонце припікало. До вечора лишалося години зо дві. Я крадькома позирав на Одарія. У нього було невисоке похмуре чоло, широкі, гілочками розстелені брови, м’ясисті, трохи одвислі вуха. Капелюх з прим’ятими крисами служив, либонь, не першому поколінню, вишита сосонкою сорочка давно не бачила лугу. Постоли відполіровані довгою ношею, руді попротирані гачі заправлені в зіпрані доморобні шкарпетки.
Отаке-то. Судять грішники, невинні на каторгу йдуть…
А горами вже підбиралися тіні. Нараз рушили скоком понад стрімкі крутежі, як коні, й цілим табуном посунули до водоспаду. Одразу шмагонуло холодом.
Смерклося. Метрів за сто, віддзеркалюючи ще осяяне заходом небо, жеврів Черемош.
— Перед ніччю ні макам — аби далі від хуторів та жіночого плачу, який може збунтувати гірняка. Вони не розуміють, що найстрашніша розлука для гуцула — то розлука з горами.
— Гори!.. — зітхнув Одарій.
— Ми побачимо їх на тлі ріки. Солдати будуть їхати попереду. Рушниця віддає вверх. Бери на ціль нижче.
Одарій звісив голову. Мені здалося, він подумав: "Кожна пташка своїм носиком живе".
— Звалю на дорогу смереку, — сказав я. — Коли коні понесуть, ні один не вирветься.
— Вали.
В Одарієвому голосі прозвучало щось лиховісне. Я одійшов на кілька кроків і зупинився. Було таке відчуття, що цей незбагненний чудернацький Горинь вибере менший гріх і вистрілить мені в спину. Оглянувся. Сірів камінь. Десь за ним причаївся Одарій.
— Пильнуєш? — запитав я чужим, майже Верешковим, голосом, коли той каже: "Минуле — брехня. Минуле — надщерблений викопний глечик".
Одарій не відгукнувся (а може, щось проказав мовчки?).
— Я швидко, — кинув я в згущені, синюваті присмерки. Та мене щось підштовхувало бігти. "Чого я не вірю йому? — кричала за мене кров у скронях. — Бо не по-людському прийняв? Буде біда, коли всі такої заспіваємо. Станемо біді у забавку".
Знову озирнувся. Каменя не видно, але Одарій мав би мене бачити на тлі річки.
— Чорт!
Я видряпався на скелю, запустив у смереку топір. Сік її, мов якусь марюку. Тоді вперся ногами в скелю, наліг плечима. Ноги в мене здерев’яніли. Туманилося в голові. Так зі мною було, коли йшов на німака. "Смерть… Смерть…"