— Ти артист, Максиме, — сказав Данило Крицяк, що теж слухав цю оповіданку.
— Не опришок і не артист, — відказав Максим. — Запізно вродився. Зате, як всі зрозуміли, не вмію жити. Багато теревеню про владик.
Крицяк оскалився:
— Таки не вмієш! А жити стало ліпше. І шибениці по горах не стоять.
— Хруню ти, хруню, — похитав головою Максим. Крицяк не образився. Він не вмів ображатися, хоч лий помиї за комір, що ж? Найдубовіший з "твердих".
— Невже скарає мене Максим? — питав я себе.
Він усеньку ніч мовчав. Аж перед досвітком насунув на брови кресаню і оглянувся.
— То знаєш чи не знаєш? — запитав.
— Що мені знати? — стрепенувся я.
— Чого не волимо йти на фронт?
— Наслухався теревенів про владик… Максим зітхнув.
— Зайшла гора в тяж, та вродила мишу. Вимажу ведмежим салом і пущу псам.
— Наших погнали, як овець, — озвався Одарій.
— А тебе хто просив стріляти? — накинувся на нього Третяк.
— Я не пішов би…
— Чому ж стріляв?
— Я хворий, — тихо промовив Одарій. — Мені вже однаково.
— Мені! Їм! — Третяк підняв над нами бичисько. — Марш з воза, до бісової матері! Завтра побалакаємо перед сходом.
Одарій стрибнув на дорогу й подався до свого хутора. Я зашкандибав біля Максимового воза. Бокораш застиг у такій позі, ніби його настромили на розпечений спис. Я заждав Крицяка.
— Хочеться спати? — запитав Данило.
— Чого ви напосілися?
Данило посміхнувся і, мов не з ним я корогодився, намисливши вбити німака, проспівав:
— То, Ксеню, здобувається довгим життям. — Повернувся до мене півбока, подав пушку з тютюном. — Максим нагримав?
Я з такими людьми не вмів розмовляти.
— Ти засів як убивця, — лагідно мовив Крицяк. — Гай, гай…
Помовчав, а коли заговорив знову, в словах бриніла насмішка:
— Поділили нас, розворогують, і мало хто кумекає, до чого ведеться. Ділять, щоб об’єднати, об’єднують, щоб розділити. Політики! їм уже не так територія потрібна, як населення. Коли потурчиш населення, є з кого набирати армію. Тоді ти дужчий. Хапнеш по сусідству ще шмат земельки. Там потурчиш людей — ще далі підеш… Але ти, мабуть, поспи. Не переймайся. Третяк сьогодні осердився, а завтра помилує. Його треба розуміти.
— Розуміти, що все в світі підраховано, зважено і поділено? — сказав я.
Данило окинув мене співчутливим поглядом.
— То він розбив тобі черепок, Ксеню. На твоєму місці я… Запроваджує кулачну дисципліну! Хто йому дав право?
— Чого вам треба, Крицяк?
Данило підібрав губи, як вигнаний з корчми пияк. За мить вийняв з-під сидіння тайстру, застелив хусткою коліна і заходився снідати. Я зійшов до річки, помився і решту дороги додибав пішки.
Я проспав весь день і всю ніч. Розбудили трембіти. Аж не вірилося, що не кликали перед громаду. Я лив у таз воду з відра. Раптом у плюскіт вмішався сторонній уривчастий стукіт. Я вибіг з хати. На царині метушилася орава жовнірів, на протилежному схилі їх було як мурашин, шнурочками піднімалися на течери, займали порубище під лісом, обсипали курені. У кінці села не вщухала стрілянина.
Зі сну я не прийшов ще до тями, і в моїх вухах колихалася якась мелодія. Надзвонювали слова: "Невже тобі на таблицях залізних записано в сусідів бути гноєм?.." І мелодія, і слова були під ситуацію. "І суть гряди їх до сего дня…" — бубоніло в голові під такт скорострілів.
— Втікай! — спам’ятав мене Данило Крицяк, що біг до лісу мимо осідку.
Я, закам’янівши, дивився, як до воріт тюпачать незвичні ходити в горах німці. Переповідають, що у хвилини крайнього напруження Наполеона хилило на сон. Мабуть, у кожного свої дивацтва. Мені у такі хвилини спливають на гадку уривки забутих віршиків. "Земля — це грядка, удобрена людським трупом…" Сплутаними ногами дістався я до хати, запхнув під скриню рушницю, накинув на плечі кептар узяв карабін і набої. Надворі розлився срібний димчастий ранок. Над горою котилося червоняве сонце.
У селі когось ловили. Хтось кричав і просив пощади. Билися об стіни гір уже поодинокі постріли. Я збіг у яр. Тяжко загупало в скронях. Звівши очі на царину, спостеріг, що солдати обходять мене горбами, аби відрізати шлях до лісу. Поприсідали, як рибаки, наставили дула карабінів, чекають. Я повз поштриканою копитами стежкою. Дзюрчав струмок. Кувала зозуля.