Вони повсідалися, як гості. Прошу до столу!.. Я схопився на ноги і побіг. Куля зірвала з голови кресаню. Друга прошила кептар, запахло смаленою вовною.
Зупинився аж за поясом лісу. Немовби вдруге цього дня прокинувся, обвів зором ще засніжений пруг стелючих верб і жерепу, прочалапав опливною цариною і повернув назад. Полонина ще була мертва. Тут не було де прихиститися.
Сонце стояло тепер високо, майже в зеніті. Я зміркував, що до села годин зо три ходу. Якщо Максим Третяк дався в руки живим, то про мене подумає: "Оксен? Ми недогледіли, як виріс звір. Я шкодував його, бо сирота, бо по натурі — гуцул. Якби навчити розуму, щось би вийшло. З ним лиш треба було поморочитися, а де мені було до цього? Тепер він блукатиме нетрями до кінця війни. Та він і годиться хіба що на розплід. Не було Бога — був батіг, не стане Бога — буде батіг…"
Край лісу я ще раз оглянувся на царину і остовпів: на моїх слідах клубкувався ведмідь-будак. Рвав під собою землю, задирав сонну роздратовану пащеку, мов дорікав сонцю за передчасне пробудження.
З хвилину звір дурів од сліпої злості, потому зобачив мене і на животі став повзти вниз. Нюхнув мій слід, звівся і смішно замахав передніми лапами, мовби кажучи: "Заспокойся, Супоро! Я висмокчу з твого вуха трохи крові, і розминемося друзями". Я вистрілив. Ведмідь витягнувся, мов не чекав такого привіту, ковтнув повітря і звалився. Мабуть, він сприйняв смерть як продовження сплячки.
У гущавині схлипувала на зсувищі болотяна ріка. Ліниво шурхотіла ялинова рамінь, у прогині хребта проглядала перша зелень. На полонину завітала весна. Починається існування заради смерті, смерть відступає заради життя.
Коли стемніло, я обережно вибрався з чагарів: на осідку горіло багаття. Сновигали солдати, сиділи навпочіпки біля вогню й пекли на прутах шматки баранини. "Отут записано, — подумав я, — обійдений ти чи одурений. Добрий вам вечір, ласкаві гості!"
Хату оповили сутінки. Контури розпливлися, лиш ніби гвинтом закручувався причільний, освітлений багаттям протес. До солдатів я не відчував ненависті. І страху не було. У такому стані душі мудрець подався б на скит поміркувати, в чому неприродність людського життя в суспільстві.
Преспокійно вийнявши заворітницю, я пройшов до повітки, розібрав ґонти в даху і зі сливи переліз на стришок, а звідти сковзнув у жолоб між голови коней. Мозок у кобили затьмарений якимись видіннями, вона й вухом не повела. А її син Ломикамінь затремтів од утіхи, терся мордою об плече, хапав губами руку, голосно, схвильовано дихав. "Усе, що послав Господь, — шепнув я йому, — треба сприймати як бажане. Треба говорити, що завдяки нашій волі, нашим прагненням і зусиллям збудовано кращий світ".
Крізь щілини в дверях поблискувало полум’я. Я осідлав Ломикаменя, розшукав під жолобом стару смушеву шапку, відв’язав кобилу і тихо відчинив двері. Солдати на оборі весело ґелґотали, смакуючи печеню. Я пустив Ломикаменя до виходу. Коли він переступив поріг, усією вагою подався вперед. Відчувши вершника, якось мудро, по-своєму розцінивши ситуацію, Ломикамінь вскач метнувся на вулицю. Ззаду, порозганявши по обійстю солдатів, мчала кобила. Видно, німота не втямила, що трапилося: погоні не було.
За перевалом на півдні, між Саратою і Перкалабою, шуміло царство незайманих хащ. Я гнав щодуху, немилосердіш бичуючи коня, поки той не зноровився (мабуть, збагнув дрімучим серцем, що з господарем щось недобре і ліпше діждатися днини). В узворах вили вовки. Ломикамінь кодував на місці. Коли притюпачила його мати, поволі рушив назад, і я його не зупиняв.
Перед ранком ми знову опинилися біля села. Що б то там про мене не думав Максим Третяк, я розумів, що й хвилини не проживу на самоті, не знаючи, що сталося з іншими. Лишивши за горою коней, я прокрався на цвинтар. Хлопчаки гнали на пасовисько товар. Усе текло собі як завжди, і важко було взяти на віру, що з гуцулами затіяли якусь комедію. Я підкликав Крицякового Михайлика.
— Багато-багато німців, — захлинаючись, як Олена, коли розповідала щось смішне, сказав хлопчик. — Тато втекли в гори. Півкута заперли до парохової стодоли. З тамтого краю когось убили. А Максима Третяка покалічили, бо хтось доніс, що бунтує гуцулів. Німці в хатах. Не думають забиратися, доки не виловлять усіх рекрутів. Ріжуть баранів, пиячать…
Михайлик обірвав себе, не сміючи говорити про щось інше, що відбувалося на його очах і страшно збентежило.