Я ледве переставляв ноги. Пустивши коней на царину, сів на осонні й поринув у дрімоту. Раптом мені причувся тупіт стада. Я розплющив очі. Вечоріло. Тупіт почувся виразніше. Де ті сили взялися! Я щодуху помчав на горби, вечорові сутінки стікали мимо додолу, і мені здавалося, що я видобуваюся з безодні.
Наверху я зупинився. Десь у пропасті ґелґотіла отара й світився смолоскип.
— Агов! — закричав я у нестямі.
— Гей! Гей! — озвалися після короткої паузи.
— Люди! — закричав я ще голосніше, пітніючи й обливаючись сльозами.
— О-го-го-го! — полинуло горами таке вже гуцульське, що я готовий був умерти від радощів.
По хвилі долинули жіночі голоси. Якісь пискляві й безпорадні.
— Люди!
Голоси обірвалися, вогник згас, овече блеяння кудись відсунулося.
— Примарилося…
Спав я чи втратив свідомість, а вже потім приснилося: що бігла до мене з розпростертими руками Крицякова Олена, я кинувся назустріч, та щось невидиме не давало нам зійтися.
— Ксеню, вставай! — упало на мене громом. — Простудишся. Земля сира.
Я не міг збагнути, що зі мною поруч навпочіпки сидів Данило Крицяк, підходили якісь жінки, якийсь леґінь.
— Ти як тут опинився, хлопче? — спитав Данило.
— А ви?
— Яз вигодськими молодицями. — Крицяк показав на жінок і зробив шельмівський рух бровою. — Я їх надибав того ж дня, як утік з Розлуча. Навідувався Одарій. Каже, хлопці помаленьку втікають з війська. І наші розбіжаться.
Жінки налили нам у глечата молока. Данило кивав на молодиць:
— Ота, бестія, палка… Коли таке діло… Світ — шкереберть. Та не дається. Ти походи.
— Жартуєте, старий я!
— Всі ми люди… — Він швидким поглядом ковзнув по руках. — Живі люди… То лиш в акторів нема власної долі, вони завжди грають за інших. Ця дівчина буде твоєю, так і знай.
— Дурний ти, стариня, — пробурмотів я. Молодиці чули нашу розмову й ніби замащували усмішками смуток на скорбно стулених устах.
— Це — Ярема Горинь, — сказав Данило про юнака.
— Більше не п’єш тютюн?
— Можу тобі зварити.
— Він і так мов з хреста знятий, — заступилася за мене котрась із молодиць.
Я стрівся очима з "неприступною". Губи її ворухнулися, наче просили пробачення, що їх власниця — вродлива молода жінка, крицяк облизався і потер чоло.
"Ви всі так далеко втекли від горя, — сказав я про себе, — що забули про сувору дійсність".
Лиш Ярема був справді опечалений. Видно, навмисне заподіяне собі зло лишає глибшу рану, ніж кривда від чужої руки.
— Вас хурделиця погнала з полонини?
— Таке звіялося, та й, гадаю, надовго, — відказав Данило. — Пристаєш до нас?
Я був просто щасливий. Ярема перегнав до гурту моїх коней, привіз речі, і ми до сутінків устатковували колиби. Після вечері зайшла бесіда про війну.
— Війна закінчиться, пани добродії, за два-три місяці, — заявив Данило. — Нині — вік розвою, народи порозумнішали. Ніхто вже не волить ходити навзгинці. Але про нас не забудуть, ще примусять розкопувати ці гориці — тут залізо, золото, срібло. Гуцулів перевищать, як індіян. Як, Ксеню, вчитель побережник тлумачив цю акцію?
— Дайте спокій, стариня.
— Хтось-то бідкався: "Доме мій, домовино моя!" Таке й наше. — Крицяк потайки глипнув на молодиць, вдоволено осміхнувся і додав: — Та поки що не варто трудити голову, треба жити. Я певний, що війна скоро закінчиться.
— Дав би Бог! — хором підхопили молодиці.
— Клянуся, через два-три місяці помиряться.
Вночі Данило розштовхав котрусь із жінок і повів на горб. Вернулися хвилин за двадцять. Жінка простяглася біля молодиць, а Крицяк сів на нари смоктати люльку. Я несамохіть зітхнув.
— Не спиш, Ксеню?
— Зміна місця.
– І зі мною буває. Закуриш?
— Відвик.
— Ми з Яремою мало не розцілували Одарія за тютюн. Замолоду я мріяв стати ватажком опришків, завести срібну люльку…
— Ви?
— Атож. Та ми всі, Ксеню, цим перехворіли. Всі, як багатою ріднею, оточували себе пишнотами, отаманували, носили вбрання, розшите золотим позументом, кохали найвродливіших дівчат, роздавали бідним панські маєтки.