— Про вас я ніколи не сказав би.
— Що ти про мене знаєш! Я мріяв стати невловимим хлопцем-щезником, який, не лишаючи сліду, переходить кордони, нині забавляється в Угорщині, завтра в Польщі, післязавтра десь у Румунії чи навіть у Туреччині. Я все мав, щоб стати таким щезником. Я й ходив так, як малювали опришків, так само прив’язував тесак до череса, опирався на дробовик…
Крицяків погляд, мабуть, став при цьому палким і проникливим, уста смакували зухвалу посмішку, в тілі вгадувалася готовність до наступу і оборони. Він і слова вимовляв, як гордовиті лицарі Чорногори: недбало, з неприродними крутими наголосами і закінченнями, з таємничістю лиха й злостивою м’якістю. Він казав кутіж замість крутіж, плови замість спливи, делінь замість далінь.
— Я справді мало вас знаю…
— Всі ми — відголоски опришків. Ми свавільні, нас чорти носять де треба й нетреба, часом підводимо громаду, а ламаємо голови — нас громадою й оплакують. Видно, люди завжди потребували бачити той особливий вирід, з яким у пам’яті оживає історія.
"Он що! Цікаво, що я напатякав би, якби побавився з молодицею?"
— Відгомін опришківщини скріпляє душу гірняка. "Втішителю!"
— Ми — не розквітлий квіт нових повстань. Та життя намірялося невесело пожартувати з нами. Нічого, прийде і наш час.
— Ви, стариня, двоєдушний, як цимбаліст у старости на хрестинах.
— На більшу ласку я в тебе не заслужив! — образився Данило.
— Спіть. Я хворий і злий.
Перед досвітком з півночі долинув гул канонади. Я розбудив Крицяка.
— Що ж, стріляють, — сонно пробурмотів Данило. — Ми тут, вони там…
Вийшов Ярема.
— Війна.
— Одарій коли приїжджав?
— З місяць тому.
— Доглянь кобилу, Яремо. Я їду.
— Ой, не рипайся.
– Їду. Ще цей Крицяк нутро вивертає.
— То через баб.
— Спробую добратися на ваш хутір.
— Але ж небезпечно? Я знизав плечима.
— Як не вигнанці, то втікачі, як не втікачі, то вигнанці… Доглянь коняку. В разі чого покинь на Крицяка.
З куреня вийшов Данило.
— Прощайте, стариня.
— Ти куди?
— До людей.
— Так нагло?
Крицяк зацькованими очима обдивився видноколо, махнув рукою й заховався в курінь.
В дорозі мене переслідували його очі. Його не виснажив голод, не сточили сумніви, він лиш забагато метушився порівняно з колишнім Крицяком, але очі говорили, що в ньому щось навіки надломилося, щось він таке знав, чого не знав ніхто.
Одарія не застав дома. Довелося довго переконувати хлопчат, що я "свій". Нарешті спровадили мене до зимарки, де ховався Горинь. Мовчун став говіркішим.
— Війна? — перший запитав він.
— Січуть м’ясо. Світ, як школярка на цвинтарі, втрачає невинність. Відтак заголосить: "Мене зґвалтовано! Ось він, тримайте!"
Одарій засміявся. Мертві рубці забіліли на обличчі, як оголені хрящі.
— А винних не буде, — відказав.
— Хіба якісь поодинокі зловмисники. Що чувати, Одарію?
— Експедиційні банди вже нібито доловили рекрутів. У Чернівцях гостювали росіяни, австріяки знову "визволили" місто. Кілька наших хлопців втекло з фронту. Розповідають, що німецькі агітатори закликають гуцулів вмерти за злуку обох Україн.
— Я оце з вашої стаї. Крицяк там за пароха.
— Максим тебе не відшмагав?
— У нас хто споріший — тому гонор, той і суд чинить. Та ні, обійшлося.
— За зустріч — по чарці? — Одарій добув з торби пляшку сливовиці.
— П’єш?
Одарій зніяковів і перестрибнув на інше.
— Зо мною ще двоє. Пішли на роздобутки. "Напиваєшся, того балакучіший…" Нараз мені чогось стало не по собі, наче потрапив у западню. "Чортові нерви!" Одарій простягнув чарку. На дні плавала якась червона крупинка. Мене взяло підозріння.
— Спершу ти.
Одарій вихилив, закусив бринзою, налив мені.
— Ті хлопці надійні?
— Тобі мало, що зіслизли з фронту?
— Давно?
— Як воно на біду, то й у кваші зломиш пальця. Пий. І заспокойся. Що це з тобою? Ти знаєш, чого я пішов тоді на тевтонів? Бо подумав, що ти не маєш страху. Ти припав мені до душі. Я подумав: "Піду тепер з ним — колись він піде зі мною". Я радий, що ти тут. Радий, що ми ось такі. Гадаєш, що Крицяк допоможе Росії, Кошута — короні й наші ж люди віддадуть гори довколишнім царям! Гадаєш, що, замиривши Крицяка з Кошутою, досягнеш раю! Гадаєш, що вони нічим не різняться, єдинокровні брати, випоєні молоком одної мами, і їх суперечка — дрібничка. Дивуєшся, чому вони ще не перегризли один одному горло?! Але ліпше нічого не думати. Добре, що ми ось такі… Я піду за тобою, ти — за мною… Але я вже п’яний… Наш парох оженився з молодою хутірською гуцулкою. Сміх! Нелади. Вона прагне простоти, окрику, навіть кулака, бо гуцулка, а він — вчений парох, балакає з нею, як з панею… Нелади… Ми — гуцули…