— Третяк, — покликав я ще раз.
Максим вийшов на вулицю. Він схуд, як дубова дошка, ледве переставляв ноги. Я тримав між долонями його невагому руку й боявся пустити: в ній зовсім не відчувалося життя.
— Вам легше, маєте час на побрехеньки, — сказав я.
— А ти в ескадроні, який прославився? — запитав Максим. Голос його був хрипкий і надірваний.
— Мене спіймали на Вигоді. Тепер славу здобуваю.
— А мені поламали кості й зробили слугою. За вістового. Розлуцькі є з тобою?
— Нема.
— Донесли на мене. Донесли, відтак зібрали делегацію просити помилування, а все звалили на тебе. Пильнуйся.
— Он як!
— Бережися. Вдавай ревного захисника корони. Там буде видно. — Він ворухнув загостреним борлаком. — Якось буде.
Крізь тугу в очах зблисла іскорка, між зморшками мелькнула тінь усмішки. Подав руку:
— Я часто біля коней. Приходь. Вітрові служимо — димом платять… Отака суча доля! Але приходь.
Я вернувся до воріт. За шкільним парканом хтось знову заходився розважати Максима.
— Червона від сорому ходила в його двір, а мати запирала ворота… Збивали росу здебільша жонаті… Нічого не купиш, хоч одягайся в око літ…
Я вийшов за село. На левадці легіонери, розстеливши на траві сардаки, пили самогон. Мені подали склянку. Я випив. Знову нудні й безконечні теревені про жінок.
Одарій ще спав.
— Випити хочеш? — підняв йому голову з подушки.
— Не хочу.
— А я випив і ще б хильнув.
— Ліпше проспися.
— Твоя правда…
Серед ночі мене розбудив шум дощу. Мучила спрага.
— Куди? — ворухнувся на своїй лежанці Одарій.
— Напитися.
— Не заблукай до мельнички.
— Хіба старий пішов пильнувати статки?
— Так…
Я зняв з себе кептар, розхристав сорочку, та мені все-таки щось заважало, стискало груди і голову, давив клубок сплутаних, скривавлених, мов живих, думок, жива павутина спогадів, і я себе за щось починав ненавидіти.
— Принеси й мені напитися.
Я відчинив двері до хатчини. Голосно закалатало серце. Я обурювався, та водночас розбирала цікавість і я легенько торкнувся постелі. Мельничці було років тридцять, кругленька, як обарінок, рум’яна галичанка.
Вона оніміло сиділа на ліжку й тремтіла, кусаючи кінець рядна. Я ліг біля її колін. Я ще був пригнічений і роздратований, але вже готовий посміятися й піти, якби молодиця сказала: "Щось ти неуком виріс, хлопче…" Я міркував: "Вставатиме — покладу знову на ліжко. Ляже сама — відсунуся. Закричить — ударю…" Та молодиця беззвучно тремтіла, підігнувши під себе ноги. Я торкнувся стегном її крижаної ступні, і мені стало тривожно.
Сизо сіріло вікно. Я встав, виглянув у двір і без жодної гадки, не відчуваючи ні втрати, ні розчарування, перейшов на другу половину. Одарій сидів на ослоні зодягнутий, тримаючи на колінах оголену шаблю.
— Ти чого?
— Був ведмідь у коморі? — зло засміявся Одарій. Шпурнув шаблю на скриню і, сопучи, ліг.
— Принести тобі води? Він мовчав.
Запілля день при дні наповнювали гуцулами. З літніми новобранцями прибували перестрашені підлітки. Село зачервоніло від сардаків. Тисячі пар постолів збили в піну важку пилюку на вулицях.
Ескадронні командири допомагали формувати нові відділи і нас полишили під орудою виборних старшин.
Осінь була напрочуд теплою. Ми голяком вилежувалися на березі Дністра, прали білизну, глушили рибу, розважалися самогоном. Ніхто не хотів думати, що нас чекає завтра, здавалося, це і є наш одвічний спосіб існування.
Я зчаста провідував Максима Третяка. Він був мені радий, але мовчав. Можливо, ставився до мене як до блудного сина, що раптом звідкілясь вернувся і ще не знати, яка йому муха сяде на носа. Може, це був іспит? Може, він чогось сподівався від мене?
Якось Третяк вмостився навпроти мене і зміряв уважним поглядом.
— Коли заженуть в окопи, нас тут чимало збирається перейти на російський бік.
— В полон? Ні! Я тоді — в гори.
Третяк більше не сказав ні слова, а згодом почав мене уникати. Я вирішив, що через мене й він завагався. Тим часом легіон доукомплектували. Полковник Штрайт виводив нас у поле, садовив кружка і томив промовами. "Мій легіон, — повторював щосекунди, — мої легені, з такими орлами я не пропаду". Подейкували, що має десь "свою руку", інакше нас уже послали б у бій. Це був спокійний і статечний чоловік років сорока, цілковита протилежність імпульсивному Міттельштедтові. Він кожному тиснув п’ятірню і підкреслював, що воювати в складі його легіону — велика честь.