З Третяком Штрайт розмовляв особливо ввічливо. І смішно було дивитися, як при цьому Максим стає наввипинки, мов стара діва біля недолітка. Зрештою, я перестав на це звертати увагу. Мені було досита. Мене з колиски повчали чужі люди, і я ніколи не розумів, чого їм від мене треба. Чужі люди наламували мене то в один бік, то в інший, так начинили, що мене через це не покидає відчуття катастрофи. Моє життя уявляється мені суцільною халепою.
Мрійного сонячного ранку Штрайт оголосив збір. Ми кінно рушили довжелезною вужівкою понад Дністер. Форсували Серет, піднялися на гору, вибили з якогось сільця дві роти піхотинців і завершили операцію рейдом уздовж російських траншей. Про це писали і російські, й австрійські газети. Росіяни повідомляли, що противник силами дикої гуцульської дивізії добився тимчасової переваги у Придністров’ї. Штрайт читав нам це перед строєм.
— Сіламі дікої дівізії, — повторив він, скрегочучи зубами. — Ви чуєте, хлопці? Хто з вас грамотний — п’ять кроків уперед!
Увесь стрій відкарбував п’ять кроків. І нема дивниці. Нас таки вчили-переучували. Вчили примусово, бо цісар піклувався про імперію від Берліна до Багдада.
Полковник вийняв хусточку і витер сльозу. "Ось плоди нашого виховання!" — казали його помутнілі очі.
Після цього нас уже не забували. За два тижні легіон очистив від росіян усе пониззя Серету. На захопленій території спішно будували укріплення. До першого снігу на десятки кілометрів простяглися дротяні мережі під високою напругою, повиростали сірі парасолі бункерів.
В середині листопада у складі з’єднання нас переправили на Буковину. У вигині Дністра навпроти Козачівки, де колись вбрід ходили на Хотин полки Сагайдачного, ми знову форсували річку й накоїли лиха в російському тилу, загрожуючи взяти залізницю зі Жванця до Іван-Пусте, що саме будувалася.
Проти нас кинули бригаду донських козаків. Донці рушили в бій на шаблях, ми спокійно перед їх носом спішилися, вдарили пекельним рушничним і кулеметним вогнем, стрибнули на коней, промчали з кілометр назад і, перешикувавшись, широкою дугою охопили козацьку бригаду, потіснили її з флангів і примусили відступити за Козачівські вали.
Польовий маршал Франц Конрад фон Гецендорф два дні вручав нам як винагороду бритви і шматочки мила. Відтак нас відвели в резерв. Ми знову доглядали коней, вимінювали на самогон російські трофейні кожухи, кашоварили, залицялися до галицьких дівчат. Фронт стояв за кільканадцять кілометрів. Розповідали, що офіцери, аби під час затишшя не підупав "моральний дух воїнства", зчиняли перестрілку. Все закінчувалося тим, що озивалися гаківниці і піхота вмовкала. Знову над траншеями піднімалися димочки, а полями никали шоломи між снопами кукурудзиння — військо запасалося паливом.
Якось я стрів розлуцьких. До мобілізації Іван Кошута мав славу норовистого парубка зірвиголови. Тут же став мовби не тою людиною: втихомирився, спокійно, з холодним осміхом лаяв Австрію і Московщину. Захар Доскоч мав уже два хрести, але й він плювався, коли згадувалися царі.
— Ти знаєш, — сказав Кошута, — які колінця викидає начальству Максим Третяк? Боюся, що його розстріляють. В "Оголошенні" мовиться одверто: "Стріляти на місці кожного, хто запідозрений в зраді чи ворожих виступах проти держави". Максим ризикує життям. Ми — гумористи. По-моєму, нині в цьому єдиний порятунок. А Сергія Верешка пам’ятаєш? Поранило в першій же сутичці, вилікувався і щез. Вже десь біля молодиць гріється.
Я запросив хлопців на квартиру, роздобув пляшку горілки.
— Показна жінка, — буркнув Кошута, коли господиня принесла закуску. — Як там наші, Захаре? Ох, притулитися б…
Доскоч сумно усміхнувся.
Бесіда пішла про те, як ми скидали в Черемош конвоїрів, відтак вернулися до "вічної теми", і я подумав, що Кошута має рацію — наш порятунок у гуморі.
— Хотів лишити Данилці ляльку й не встиг, — торохтів Іван. — Називається, бережу жінку. А молодичка — вогонь. Гадав, потішу досхочу, а вже тоді… Вона в мене чистокровна гуцулка, стариня засватав ще на хрестинах. Потому її родичі жалілися, мовляв, вітрогон, не матиме Данилка чистої години. Мій старий прочув те й каже: "Або міняй натуру, або шукай собі сам дівчину, я ні за що не відповідаю". Ніби так легко гуцулові змінити натуру!.. Вискакую за ворота, біжу в поточину чекати Данилку. Їй лиш чотирнадцятий почався. Дріботить по воду! Кажу: "Твої закомизились, не дають тебе за мене". Вона почервоніла. Кажу: "Я тебе так само не хочу. Ти навіть цілуватися не вмієш". А вона: "Вмію!" — "Ану?" — "Ану!"