Проте він не сказав, що ж важливіше, що страшніше…
Я приблукав на позиції на другий день свят. Фронт занімів, солдати тинялися, п’яні, вулицями й горланили пісень.
Світ переді мною не набагато розширився після того, як я звідав російського тилу. Я лиш неясно почав усвідомлювати, що варто людину витурити з хати, зодягти шолом, який знімає усяку відповідальність за власні вчинки, і можна її гнати на грабіж, на забій, посилати проти власного батька. Орді лиш час від часу слід нагадувати, хто ворог.
Я переконався, що, як себе не тримати в уздечках, це нічогісінько не дасть. Я напився і теж горланив пісень. Вночі нас підняли по тривозі. Ми не встигли прочуматися, шаленіли від роздратування і їхали в темну безвість "когось провчити за те, що не маємо спокою, позбавлені домівки й жіночої ласки. Але нам доводили, що імперія для нас — рідна ненька.
— Ситуація на фронті змінилася, — оголосив Міттельштедт.
Нас розквартирували в тому ж сільці, де формували легіон, ми з Одарієм знову попросилися до мельника. Одарій купив горілки і захмелів від першої ж чарки. В ролі комедіанта я його ще не видів.
— Маєш щастя, що не зітяв тобі голову, — блиснув він білками, вдаряючи по шаблі.
— За що?
— За мельничку.
— Котра гостріша?
— Ти, Оксене…
— Неотесаний гуцул.
— Добра горілка. Торік перед Різдвом я кинув наживку, прив’язав до смереки дві рушниці…
— Самопальний капкан?
— … І пішов спати.
— Добрий вечір! — привітався мельник. — Яку-то веселу історію я почую?
— Пішов спати, — провадив Одарій. — Коли — бабах! Ба-бах!
— Вепр утік!
— Вепр утік, — повторив Одарій і замовк, щось пояснюючи подумки. — Дивлюся — лежить. Витяг ноги.
— Хрюкає…
— Ні. — Одарій зробив нову паузу. — Коли вепрові махом відтяти те діло, то м’ясо без запаху. Весь хутір збігся. — Одарій прискалив око, посміхнувся і серйозно додав: — З мошонки — отакенний капшук.
Ми з мельником хапалися за животи.
— О Господи! — зітхнув старий, втираючи витрушену сміхом сльозину. — А я, хороші мої, люблю полювати зайців, — і показав на фотографію. — Маруся була дівчиськом, принесу зайця, а вона допитується, як спіймав. Треба, сміюся, коли уздриш вуханя, вдарити себе в колінце, він тільки беркиць!.. Того ж таки дня прибігає з закривавленою гомілкою, плаче: вдарила камінчиком у чашечку, але заєць утік. Так само у вас з вепром, Одарію. Досить відтяти те діло — маєш гору м’яса в хаті.
— Я його перед тим забив, — спохватився Одарій, збагнувши, що чогось недоказав. Ми вибухнули реготом. Мельник наповнив чарки.
— Я, хлопці, лиш сьогодні зобачив, які гуцули дотепні. Ви не раз гомоните, а мене вбий — не встежу, що до чого. Подумайте: трохи на схід чи на захід — і вже не та бесіда, не ті звичаї, інакше співають…
Я став п’яніти. Ті гадки, які мене турбували, зненацька розбудили бурю.
— Не ліпше було б, — сказав я, — коли б ми сходилися власною волею? Ади, які ми! — забряжчав поясом з патронташами.
— Біда вимучить, біда й вивчить, — зауважив мельник.
— Нас запекли, як ту картоплю в кожушині, — гримнув я кулаком об ляду. — Вкуси і жуй…
— Е ні! — заперечив мельник після короткої паузи. — Народ не знищити. Чого ви такий — чорніший за хмару? — спитав він з суворим докором, наче я образив його особисто. — Нащо накручуєте на себе мотуз із павутини!
— Віками злиднюємо, тепер виточать кров — буде на що подивитися.
— Шок! — Одарій підморгнув сам собі й безпорадно стиснув плечима. Мабуть, це слово він вибрав собі для такого широкого вжитку, як Верешко слово "комісія". — Бомкарі, — засміявся Одарій.
– Іди, бо як шибну!.. — Я заметався по хаті, не звладаючи з собою.
— Полковника шибни, — зарепетував Горинь. — Я тебе тут не тримаю.
Я зірвав з вішака карабін і гримнув за собою дверима. Та надворі раптом забув, куди збирався, й рушив городами до Дністра. Долина мирно втягувалася в сріблястий туман. Над рікою жалібно квилила чайка. "Ще твого зойку не вистачало!" Дослав патрон, одначе чайка кудись запропастилася.
— М’якодух нещасний! — обурювався я на Одарія. — У ноги кланяється, а за п’яти кусає.
Через мить я його щиро пожалів. Застав тверезим, у тяжкій задумі.