— Шок?
— Розгнівався? — спитав я пригнічено.
— Шок! Ти мені без мила в душу вліз. — Він ще хотів щось сказати, проте запнувся й подався геть.
V
Перед досвітком з обох сторін фронту, спершу ніби пробуючи голос, відтак на повну силу заговорили гармати. Сніг зачервонівся кров’ю. Нас пішими колонами загнали в окопи на місце перебитих чехів.
— Тепер нам буде!.. — сказав Іван Кошута, хотів усміхнутися, та з рота бухнула кров. Іван навзнак упав на кулемет, біля якого порався Захар Доскоч.
Ополудні вбило Захара. До вечора трупом лягло півлегіону. Тріскотня стала звичною, люди не метушилися, навіть не рухалися — раптом востаннє витягнеться, востаннє опустить на груди голову, востаннє прогнеться в спині. Одарій ходив за продуктами, розповів, що кілька гуцулів збунтувалися. Полковник наказав їм простояти десять хвилин на бруствері, а коли термін зійшов і вони лишилися неушкодженими, власноруч розстріляв у потилицю з револьвера.
Канонада припинилася пізно вночі. Притулившись до стінки траншеї, я на хвильку задрімав.
– Ідемо на той бік, — розбудив мене Максим Третяк. — Збирай манаття. — І подався окопами далі.
Я ще як слід не отямився, а довкола спорожніло. А потому знову вдарили російські батареї. Мене двічі присипало землею. Вибухів я вже не чув і божеволів від пекельних спалахів. Як кріт, зарився у пісок, шар якого відкрився під двометровою товщею чорнозему.
Опівночі вогонь перенесли в глиб нашої оборони. Задудоніли підземними громами далекобійні гармати. Виглянувши з окопу, я побачив розвій полум’я над селом. Сів на дно траншеї, заслонив долонями лице і прокуняв до світанку. Вивів мене з забуття хрустливий тупіт сотень пар чобіт. Росіяни сірим частоколом наближалися до позицій. Я вистрибнув з траншеї, збіг виярком до Дністра і берегом зачовгав до палаючого села.
Вулицями з порваними посторонками бродили обозні коні. На мельниковому обійсті ще димівся уламок жорнового каменя, мабуть, закиненого вибуховою хвилею. Від млина лишилися обкурені підмурки. У хаті повибивало вікна і позривало із завісів двері.
Я зайшов до стайні. Одарієвого коня не було. Осідлавши Ломикаменя, я поскакав битою дорогою до Заліщиків.
Містечко евакуювалося. Та австріяки, видно, не думали відступати без бою. За крайніми будинками закопували гармати, рили сховища, встелювали поле павутиною колючого дроту.
Між тевтонами були й гуцули. Спеціальна команда відбирала в них коней для відправки за Дністер. Я розшукав кухню. Кашовар налив мені казанок супу з яловичиною.
— Ти з Городка? Я кивнув.
— Оце всі?
Я знизав плечима.
— Мені звеліли закласти запасні котли, а годувати нема кого. Ми стояли в резерві за рікою. Тепер наша черга.
Я несамохіть затулив вуха. Скільки разів чув оцю фразу: "Тепер наша черга…" Обстріляний солдат її не вимовить — він знає, що вона означає.
— Шумить у вухах? — запитав кашовар. Я похитав головою.
— Ще порцію?
— Ні.
Обличчя його було пухке, жовтожаре й нещасне. А фіолетові обличчя забитих бувають усміхнені. Несучи корогви в похоронній процесії, ми мимоволі уявляємо собі сонячну леваду з пастушком, що награє на сопілці. Смертники живуть сподіванкою, що їх врятує якесь комедійне непорозуміння…
— Я наллю?
— Ти звідки родом?
– Із Станіслава, — якось догідливо відказав кашовар, наче від мене залежало, чи роздаватиме він суп на полі бою, чи в затишному вибалку запілля. — Загалом я з Борислава. Тато був ріпником. Трудився чесно, його призначили десятником, описали в газеті, намалювали із зошитом поштових знаків і футбольним м’ячем, а він на марках не розумівся і не грав у футбол. И… утік до Станіслава від сорому.
— Може, вони хотіли, щоб він полюбив м’яча?
— Може, — простодушно погодився кашовар.
— Тоді став би справжньою людиною.
— А в Станіславі занедужав, і не дали пенсії…
Мені згадався галичанин, у якого провів різдвяну ніч. Після вечері він вийшов надвір, вернувся — "Ох морозюка!". Я глипнув на вкриті товстим шаром інею шиби. Потому сон чогось не брався. У вікно дивився місяць. В хаті сіріли сутінки, вже вистуджена піч пахла чадом. Я вийняв з-під рядна руку. Протяг — від заінеєного вікна до заінеєного порога. Щось надзвичайно рідне в тому русі повітря: здається, він спершу народжується в пам’яті, вертає на тисячоліття назад, тоді невидимим жестом прихиляє мить, у якій живеш. "Яка ти дурна! — почулося раптом з печі, де спав господар з господинею. — Що з того, що тоді італійці були в мирі з росіянами. Ногу я лишив за австрійську корону, і росіяни мені пенсії не дадуть".