Смерклося. Я спробував перейти льодом на буковинський берег. Мене вернули, пригрозивши розстрілом. Приписали до нового легіону. Тут я довідався, що росіяни обійшли нашу армію під Заставною на півдні і під Городенкою на півночі. Під Торським, Угринківцями і Дзвинячем загинула австрійська дивізія — понад десять тисяч солдатів. Трупи возили на буковинський берег.
Я ловив кожне слово, щоб не лишитися самому. Мені забракло Одарія. Він теж небагато тямив у цьому світі, але умів мовчати, а мовчанка мене вгамовує.
Наступного дня в старому заліщицькому парку солдати змайстрували велику сцену, обстелили килимами і ряднами. Полковник Штрайт сповістив, що приїжджають гуцульські артисти. Ми кілька годин простояли по коліна в снігу дожидаючи. Над головами вставали клуби тютюнового диму. Гуцули стиха перешіптувалися. Аж не вірилося, що така маса людей здатна поводитися так спокійно. Між рядами нарешті сколихнувся гомін невдоволення. Начальники, очевидно, добре знали натуру гірняків: Штрайт піднявся на сцену і мовив, що, можливо, зараз в атаку послано дивізію, аби звільнити шмат залізниці, зайнятої противником. "Я чекаю поїзда з хвилини на хвилину".
Вистава розпочалась наприкінці дня. Парк оповили сутінки. Сцену зокола обвішали гасовими ліхтарями. Сюди просто з санок виходили співаки і музиканти, нашвидкуруч фарбували брови й підводили очі, поверх суконних курток натягали вишивані сорочки й кептарі. Ніби з казки випливли пасма гір. Усі виділи, як розмотують полотно розмальованої завіси, одначе вражений натовп глибоко зітхнув і завмер у гіпнотичному півсні.
По хвилі очі спалахнули, засяяли, помолодшали обличчя, стиснулися від зворушення пальці, зазвучали прості, але вщерть виповнені найщирішим настроєм репліки. Артисти, наслідуючи гірняцьку ходу, заспішили до ослонів з інструментами. В кожній інтонації забриніло серце. Кожний натяк так багато виражав, що не було такої людини, яка б на нього не зреагувала.
— Мой, хлопці!..
— Смерічки, смеречата!..
— Течери наші узворики!
Струн торкнулися смички. Дружно зблиснули, як весла на дарабах. Вдарили по цимбалах молоточки — як придатні до найгрубішої і найтоншої роботи топірці. Плачем-тугою по високих бескидах пішла віковічна нескорена пісня про волю, закружляла, мов зранений беркут, шукаючи найглибшої пропасті, аби впасти з найхутчішого лету, не зазнавши передсмертних мук, не пустивши передсмертного зойку.
Диво-сцена, казав колись сучавський вчитель Побережник. Він казав: це чутливе і жалісливе дитя минулого. Сцена в плині століть прагне зберегти героїчні й ніжні тони пережитого людьми, на все дивиться чесними очима невинності. Сцена — це серце давнини, казав він. Сцена не вміє дивитися очима майбуття й опирається сучасності. Вона — як правда: майбутнього нездатна уявити, бо можлива лише за справедливості, а її важко в деталях передбачити, сучасному ж не довіряє. Але це магніт, що розсуває береги сучасного для прийдешнього, єднає покоління для добра…
"А тепер послужить смерті", — подумав я, одганяючи не в міру патетичний і трохи плаксивий голос Побережника.
Став збоку місяць у барвистій короні. На морозі не шебернули многолітні розсохаті берести. Не стугонів лід на Дністрі під возами з мертвими солдатами, яких доставляли кудись в поле за Хрещатиком.
Пісня пригортала серце за серцем, звільняла від темних наносів вояцьку пам’ять, визволяла руки і душу, зібгану в беззахисну грудочку.
— Ой, де! — заплакав літній гуцул переді мною, все нижче налягаючи сухими грудьми на дуло карабіна. Весь затремтів, зчорнів на очах, бо, мабуть, надто глибоко застряло в його тілі скривавлене ратище війни.
Молодий леґіник підняв старому шапку, по-материнському підгорнув з чола сиве пасмо, а чоло було запале, як у покійника.
— Стариня, — лагідно мовив леґіник, та в самого гичкою стулилися змолоду старечі губи, а подих перехопило німе ридання.
Сумирний легіт з дністрової долини напинав полотно декорації. Захиталися смереки, схвилювалося черемошеве плесо, рушили від гори до гори статечні, як жінки при надії, весняні дощові хмари.
Поблукала, помандрувала гадка крутоярами, плаями сирітської долі. Знову вернулася, кинула довкола враженим зором і залементувала.
— За що?
— За що? — повторили струни цимбалів.