— Ану швидше! — гримнув я на полонених.
Було десь ополудні. На переправі пропускали угорський, чеський полки, далі посунули австрійці. Перед моїм зором не мелькнула ні одна гуцульська крисаня. Створений з ініціативи "певних місцевих кіл", легіон чесно вмер за корону. Очевидно, ті кола колись зіпруть вину на бездарне австрійське командування або скажуть сучасникам і нащадкам, що їх затія не вдалася через збіг "трагічних" обставин.
Полонених я здав якомусь полковникові і вже з годину придивлявся до руху на переправі, маючи намір прослизнути на правий берег. Пустився дощ. Над солдатами піднімалися клуби пари. На лід у багатьох місцях виступала вода, одначе на це ніхто не зважав. Солдати брели у воді. Здавалося, вони готові ступати й по головах і звістка, що на тому боці розтопили пекло, їх теж не зупинить.
— Ви чого тут стовбичите? — з погрозою спитав Міттельштедт.
Я стрепенувся, почувши його голос.
— А що мені робити? — Моя рука мимоволі опустилася до топірця.
Міттельштедт простежив за цим рухом. На мент його очі стали немовби незрячими.
— Полковник просив постерегти полонених, — продеренчав він недбало.
Моїх полонених саме викидали з присінка комендатури. Полковник звелів відволокти тіла під конуру в глибині подвір’я. Один з полонених застогнав. Руки його були зв’язані. Полковник сплюнув і сховався у будинку. Я мовчки простояв кілька хвилин, хоч мені кортіло закричати на весь світ. Солдат звівся без моєї допомоги і крізь плач промовив:
— Братчику…
Мені здалося, що я божеволію.
— Братчику, — повторив солдат. — Ксеню… Ти з Буковини, я — з Покуття… Не впізнаєш? Ти приходив за язиком у Святвечір, нас галичанин пригощав кутею… Ночував з нами…
Він став переді мною навколішки, як дитя, з заплаканими очима (чи то росинами стопився сніг на віях) і готовий був повзати, мабуть, думаючи, що мені велено його розстріляти.
— Наших погнали до Росії, Ксеню. А кількоро попросилися коноводами. Гадалося, дійдемо з фронтом до Коломиї й відкупимося додому. Того вбили, — показав на другого полоненого. — Ми — коноводи. Ти ж хіба бачив у мене зброю, Ксеню? Що ми знали? То — подоляк, а я з Коломиї…
Я схилився над подоляком — він був мертвий.
— То впізнаєш мене, Ксеню? Я — Смоляк.
— Смоляк, — повторив я. — Впізнаю.
Я розрізав мотузку на Смолякових руках і допоміг йому звестися на ноги. З вікна визирав полковник, але він, мабуть, нічого не бачив, очі йому немовби затягла катаракта. Я видобув шаблю, проте полковник немов закляк. Розмахнувшись, я вдарив його лезом по обличчю. В цю мить полковник, здається, кліпнув. Дзенькнула шиба…
В будинку зчинилася метушня. Я перекинув Смоляка через паркан на руїни розбомбленого будинку, сам перестрибнув, і тут уздовж вулиці закричали:
— Рус! Рус!
Залопотіли поодинокі постріли. Ми зі Смоляком припали до купи битої цегли. Повз нас із засліпленими очима в останню атаку на галицькій землі бігли австрійські солдати.
Шум стрілянини відхлинув за містечко. Коли смерклося, ми прокралися до Дністра і з годину йшли вузенькою смужечкою берега попід горою. Мені хотілося щось сказати Смолякові, та я не знаходив слів. Нарешті вдалося склеїти фразу.
— Наша громада двічі топила конвой і верталася в село.
— Нас переловили, — відказав Смоляк, зітхнувши. — В окопах змовилися й перекинулися до росіян.
– І наших багато здалося. В нас були розумні хлопці.
— Погнали в Росію, — знову зітхнув Смоляк. — На Урал. А ми куди, Ксеню?
— Додому.
Нам не стало мови. Ми чули музику. Ми слухали її зі сльозами, не ймучи віри.
— Коли ти врізався в терняки, — нарешті заговорив Смоляк, — я чогось більше жахнувся, що тебе знаю, ніж занесеної шаблі. А ти був сліпий, як той полковник.
— Почвара!
— Господи! — простогнав Смоляк. Угледівши острів посеред річки, ми зупинилися.
— Перевину онучі, — мовив Смоляк. — У цих чоботях пертися до чужого бога, а не втікати з фронту. Ксеню, тобі не червоно в очах? Мені чогось яскриться.
— Від збурення.
— Карабін не кидаєш?
— Не зашкодить. Візьми мою шаблю.
Ми щасливо добралися до острівця, і нам лишилося пройти до протилежного берега ще кроків з двадцять. Нараз лід під ногами м’яко підігнувся. Я з несподіванки кинувся бігти, та ноги провалилися в лепову гущу. Холодом обпекло коліна, стегна, завирував пружний струмінь води. Я ледь встиг жбурнути на берег карабін, як течія заволокла мене під кригу. Спробував відбитися від дна, люто вдарився головою об лід, зблиснуло в очах. "От і все, — подумалось. — От і все…" Течія владно понесла мене в шаленіючу кипучу прірву.