Мене душив крижаний холод. Розривав на шматки гуркіт води. Розплющувала темрява. Мене так ударило маківкою об крижину, що я розціпив зуби і захлинувся водою. Судома викрутила тіло й кинула на якусь борону, на якісь сікачі.
Мені шматувало губи, щоки, очі. Решта відбулась поза свідомістю: ноги оперлися об ґрунт, я випростався, притулився лицем до криги і надпив трішки густого задушливого повітря. Дихнув ще. Мене охопив неймовірний переляк: я мав сконати не одразу, бо винесло на греблю, викладену рибалками. На початку зими, коли йшла більша вода, лід закріпився між гаттю і берегом річки, а коли вода впала, утворився наповнений повітрям проміжок.
Довкола схлипувала вода, десь дудонів, тручись об лід, сніговий леп. Дивним журавлиним курликанням пролунав якийсь стукіт. Ледве зібгавши пальці навколо топорища, я вдарив обухом по кризі. У відповідь затупало, лід затріщав, ніби хто провалювався. Це було на відстані двох метрів, та я й не думав пускатися греблі.
Лід ламався далі, хтось рвався проти течії, захлюпуючи мені обличчя. Потому стихло. Я загрюкав топірцем у крижину, випростався, і… над головою розкрилося темно-сіре небо, мовчазне, просторе, наповнене повітрям. Смоляк ухопив мене за барки, та я чогось упирався, мені не потрібно було нічого, я жадав лише дихати…
— Супоро! Ну, Ксеню! — благав Смоляк.
Мені скортіло подрочити його, досхочу наслухатися його прохань, відтак умерти.
— Ксеню! До дідька, Ксеню! Замерзнеш! Він котив мене по кризі до берега.
Ми заблукали серед поля, куди весь тиждень звозили трупи. Ми кидалися навсібіч, і нас смикали за одяг скоцюрблені пальці забитих.
Мертвий гуцул спіймав мене за петлю мотузки, якою я обв’язав шкарпетку, щоб не насипався сніг. Нагнувшись, щоб вийняти з петлі ті страхітливі чіпаки, я уздрів, що гуцул без голови. Я заторочив мотузку, та тільки зробив крок — щось мене шарпнуло. В мені захолола кров. Я йшов — і за мною щось подзвонювало. Вранці я побачив, що разом з кінцем вірьовки заткнув під шкарпетку ланцюжок із срібним хрестиком, який, очевидно, носив на грудях той безголовий тепер гірняк. Я зірвав з нього хрестик, і ланцюжок озивався на кожний мій крок.
— Заховай, — сказав Смоляк. Я засунув хрестик до кишені.
— Шаблю я втопив, Ксеню. Ця ніч — ніби сто років. На зжовклому Смоляковому лиці чорніли запечені кров’ю синці. Очі на лиці здавалися чужими, з потрісканих губ сочилася сукровиця.
— Простягти б руки над полум’ям, — мовив він жалісливо, як покарана дитина. Я помітив, що йому кортить вибалакатися. — Десь же мусить бути ліс… Ти не сердишся за шаблю?.. Як би там не було, а мене Бог напоумив попроситися в коноводи.
— Той був з-за Збруча?
— З Оринева, — відповів Смоляк мовби про живого. — В нього щось там з серцем. Лишили в обозі.
— Вас бив полковник?
– Із солдатом.
— А ти бачив, як я протяв йому очі? Він осів, як камінна статуя. — Мені чомусь сплив на гадку збіг слів: "Камінні люди. Живі канони". — По-грецькому "канон" — це палиця.
— Церковні канони — теж палиці? — ледь осміхнувся Смоляк.
— Усякий канон — палиця.
— Ех, Ксеню! Як добре буде, як запрошу колись тебе в гості… — В легкому посмику губів знову ворухнулася усмішка. — Будемо мати що згадувати. Господи, чи це справіку люди так мучаться? Чи витлумачать собі коли-небудь, що самі ж до такого допускають?
Австрійська армія відкочувалась у глиб Буковини і Молдови, не нав’язуючи росіянам боїв. Здавалося вигадкою, що мріяли витіснити слов’ян за Урал, французів — за Вогези і Сомму, встановити протекторат над Китаєм та Індією, а коли ця програма не буде виконана, Гебзаттель збурить революцію.
Вони дружно відступали — німці й австріяки — й ніхто ні на кого не нарікав. Я підзбирував і читав фронтові газети. Ніхто не плакав, що, як говорив Ставенхаген, "відірвана від Росії і включена в економічну систему Серединної Європи, Україна могла б стати однією з найбагатших країн світу". Відступаючи, німці й австріяки дружно палили села, ґвалтували жінок, розстрілювали чоловіків, яких могли мобілізувати до війська росіяни, забирали худобу.
Займаючи територію, росіяни зберігали делікатну відстань від останнього австрійського жовніра. Вона сягала п’яти-шести кілометрів. Зодягненому в російську уніформу Смолякові й мені в підібраній австрійській шинелі цього вистачило, аби не трапити до рук ні тим, ні іншим. Правда, ми воліли йти полями. Якось попросили в селі хліба, і нас прийняли за шпигунів, люди й далі більше боялися шпигунів, ніж одвертих мародерів.