Зачувши зойки на Доскочевому осідку, я сплюнув і вернувся.
Увечері знову навідалася Олена. Сівши на ослоні, обхопила руками голову і заридала.
— Ще якісь новини? — запитав я.
— Ой Матінко Господня! Ксеню!..
— Що сталося?
— Будемо його хоронити, Ксеню… Мовчи, я знаю: його нема. — Вона поклала на скриню Крицяків черес. — Прошу тебе від удів: викопай коло церкви могилу… Ади, — вона ніжно погладила ремінь і скривилась. — Я це поховаю, Данилка — Іванову скрипку, Федора — Захарову рушницю…
Я зіперся ліктями на скриню і зблизька зазирнув Олені у вічі. Була мить, коли схотілося пригорнути її, зупинити дратівливі, викликані внутрішнім сум’яттям рухи. Я заходив по хаті.
— Хто це вигадав?
— Боже-світе! Та не вигадав! — швидко заговорила Олена. — Так ведеться. Бувало, татари виріжуть хутір, ніхто й не знає. Навідаються через рік — там уже й кісточки нема. Тоді ховають речі.
Я вийшов до сіней, зняв з гачка заступ.
— Гаразд, іду копати.
— Вже?
— Хрест удосвіта витешу.
Олена моріжком через схил нерішуче простувала на свій осідок. Я хвилину сотав звуки її кроків. Вечір був намагнічений непевністю, та, щойно стихли Оленині кроки, я знову відчув мир і пружний плин часу. Ще глянув на Олену. "Троянда не пахне фіалкою, — подумалось. — Прелюд закінчився…"
Я викопав на щирці біля церкви яму, вистелив смерековими вітами і до ранку тесав хрест, а дома мене чекала несподіванка. На обійсті стояв, поскубуючи першу травицю, осідланий кінь. Я штовхнув двері. На скрині — черес з шаблею, на ослоні — карабін. Спершу подумав про Данила Крицяка, але погляд упав на легіонерський наплічник. "Горинь!"
Одарій мився у поточині. "Бомкар" стояв серед буркача в підштанках і пригладжував долонями мокру чуприну. Я присів на горбку і запалив люльку. Одарій поправився, навіть розтовстів. Рухи стали вільні й безпечні — він мало чим нагадував того обережного, нерішучого гуцула, якого я намовляв на німців.
— Ще довго? — озвався я. Одарій просіяв.
— Пізненько від любаски, — ляснув мене по руці і підморгнув.
— А я гадав, що ти в Росії.
— Трохи звідав. — Він осміхався, просовуючи мені під лікоть мокру руку. І він тепер мені рішуче подобався. — Два місяці пішачка, решту дороги добирався поїздами і верхи на здичавілому в лісі "бельгійцеві". Ти видів, який коник?.. На хуторі порожньо. Дітлахи бавляться в "татка-мамки". Я — в полонину, може, стану в пригоді. На долах уже реквізують товар. Ох, надивився там! Лиш один Бог знає, як люди перебиваються. Жінка тобі — і косар, і коваль, і замість скотини в плузі, й мама… В селі як уздриш чоловіка, то Великдень.
— Третяк казав правду, що кожної війни доходять такого ладу, що голота змушена рятувати державу.
— Нема ладу в політиці — нема в армії, і піп у сповідальні зачинає цареві солдатиків. Ти давно дома?
— Ти з легіоном здався? — запитав я замість відповіді.
— Я ж носив кашу хлопцям. Вертаюся — колотівка. Кого не спитаю, що діється, тягнуть за бруствер.
— Я ще повоював.
– І не був у полоні?
— Мене зачислили до нового легіону — весь під Заліщиками ліг. Додому добився взимі. Дев’ятеро таких у селі. Всі нежонаті. Аж соромно: ніби вкрав жінці чоловіка, а дітям — тата. Сьогодні похорони. Як за татар, будемо ховати цимбали і порохівниці. Третяка бачив?
— Максим домагався, щоб гуцулів провадили на схід вкупі, але генерал велів розкидати нас між німців і австріяків. Там кажуть, що війна вибухнула через жидів, і жидів б’ють. Налетять козаки на місто — тільки пір’я стелиться. Брешуть чи правду кажуть, що євреї хотіли б, аби на світі не було ні росіян, ні поляків, ні австріяків, а була б якась мішанка й вони над нею будуть панувати. Третяк…
— Що? — запитав я, побачивши, що Одарій чогось знітився.
— Третяка розстріляли.
— Ходив на комара з дрючком, а на вовків пішов із швайкою.
— Шкода. Тільки, братику, й правди на землі, що між цими лупаками.
— Усе зло — там, — посміхнувшись, кивнув я в бік рівнини.
— Ані?
— Хіба тут комар не загризе кобилу, коли ведмідь поможе?
— Ти мене нагодуй, — сказав Одарій. — Тоді поговоримо.
— А ти знаєш, що я в окопах не заробив ламаного гроша? Вчора зварив трохи дарованих бобів. Хочеш?
— Не спіймає кіт риби — п’є воду. Клади на скриню хоч і товчене скло. Я півгодини купався, але голоду не вгамував. — Усмішка на обличчі Одарія заметушилася, як ластівка під беркутовим крилом. — А ти… непогано тримаєшся.